— Чого мовчиш?! — продзявкав Мрозович.
Орест обійшов Марка, всім тілом відштовхнув від стін, а тоді налетів ззаду й, обхопивши рукою шию, почав душити. Марк нарешті відреагував: вчепився обома руками у передпліччя Мрозовича, не даючи йому перетиснути горло. Орест сопів і корчився, проте затиснути дужче не міг.
— Урод, бля, прибери руки! — багровіючи, цідив він. Потім, на мить послабивши хватку, підхльоснув інших: — Чого ви, на хрін, поставали? Давайте, братани, валіть цього чмиря!
Лямчик ступив крок уперед, загріб у жменю Маркове волосся і смикнув донизу. Хлопчак не втримався і впав на коліна. Мрозович тепер міг налягти всім тілом й дужче затиснути шию. Він здушив так, що Марк перелякано захрипів. Утім, крім Єгора Лямчика, не зрушив з місця ніхто. Для Олега Божка й хлопців, що стояли за ним, знущання з тих, хто від них відрізнявся, не було новиною, однак тієї миті ніхто не розумів, що тут робить. Хтось прийшов заради розваги, хтось поплівся за натовпом, підкоряючись стадному інстинкту, сам Божко (попри те що нізащо в цьому не зізнався б) щоразу приставав до глузувань над іншими, щоб самому не стати ізгоєм. Але зазвичай усе відбувалося не так, як сьогодні, зазвичай усе обходилося висміюванням і не безневинними, проте безболісними розіграшами, тож тепер хлопці вагалися, чи варто переступати межу. Їх не цікавив Марк, причина крилася в них самих. Вони стояли розгублені, крадькома переглядалися, немовби запитуючи: «Ми справді це зробимо?»
Орест Мрозович раптом зупинився і втупився осклянілим поглядом в однокласників. Він усе зрозумів: нічого не буде. Вони поштовхаються, раз чи двічі вліплять пухлому ляща, на прощання кожен обізве його, а потім розійдуться. Орест відпустив Марка й випростався. Від ідеї, що спалахнула в голові, тілом прокотилася хвиля нетерплячого тремтіння.
— Не випускайте Грозана! — Він підскочив до Лямчика. Той єдиний серед усіх не мав збентеженого вигляду. — Чуєш, Єгор? Єгорка? Тримай його, я зараз!
Мрозович вилетів із туалету й помчав до сходів. Він вихором спустився на перший поверх, почесав до спортзали й зазирнув до хлопчачої роздягальні. Бродового там не було. Орест розчаровано вилаявся. Він не знав, чи Артем узагалі цього дня є у школі.
Підстрибом повертаючись до сходів, Мрозович побачив Ніку Терлецьку. Очі неспокійно забігали. Він наздогнав дівчину та смикнув її за рукав.
— Де Центнер? Знайди Центнера!
Ніка інстинктивно відсахнулася. Мрозович нагадував їй карикатурну, якусь наче недороблену реінкарнацію Ґорлума.
— Не чіпай мене! Що сталося?
— Ми заловили Мордора й зараз будемо його пиздити!
Її очі потемніли, губи ледь розтулилися.
— Де?
— У туалеті на другому поверсі. — Орест підняв руку й тицьнув пальцем. — Отам. Поклич Центнера, йому сподобається!
Дівчина дістала із сумки новенький телефон і щось швидко надрукувала у Viber’і. За мить смартфон озвався характерним клацанням, і Ніка звела голову. Її ніздрі роздулися.
— Він уже йде, — низьким вібруючим голосом із ледь помітною захриплістю на денці повідомила вона. Мрозович видав горлом булькотливий звук, що, певно, мав позначати радість, і щодуху погнав до сходів. Ніка потягнулася за ним рукою, ніби намагалася втримати. — Можна мені з вами?
— Параша пацаняча, — кинув через плече Орест. — Терлецька, не тупи!
Мрозович увірвався до туалету на другому поверсі практично водночас із Артемом Бродовим. У кутку ліворуч від вікна, у відчайдушному захисному жесті притуливши руки до грудей, зіщулився Марк Грозан. Обличчя хлопчака вкривали рвані плями червоного кольору, застигла, немов у кататонічному ступорі, щелепа безвольно звисала, а закляклі очі тупилися в невидиму точку на протилежній стіні. Над Марком, тримаючи хлопця за сорочку, нависав Єгор Лямчик. Позаду Лямчика стояв Бóжко та ще двоє хлопців із 8-А. Двоє інших уже вшилися.
Коли Центнер розчахнув двері, Марк та Єгор, неначе за командою, обернулися. Артем переступив невисокий поріг між приміщенням з унітазами та тісною коміркою з умивальниками. Він рухався із дратівливою неквапливістю, так ніби переходив кам’янистий брід і мусив зважувати кожен крок. Центнер усміхався — чи то пак посміхалися лише губи, очі кольору бруду залишалися холодними та настороженими — і дивився кудись мовби повз Марка. Він прикипів очима до брунатних плям на кахлях поруч із Марковою головою з таким виглядом, наче нічого, крім них, його не цікавило.
ebooksa