— Ну, ми ж так як союзники.
Недоросток нахмурився, прицмокнув.
— Є угода…
— Знаю. І не маю нічого проти, та ж півтора легіони за вами ледве плетуться — вони в такому стані здатні лише на вилазки в тил ворога — ото либонь і вся міць… Коротше, справи такі — для удару потрібно щонайменше півтисячі…
— Чого півтисячі?
— Не прикидайтеся дурнем — людей.
— Ви що, з глузду з’їхали — п’ятсот чоловік!
— «ЖайворИ» не їли тижнями, вони ледве тримаються на ногах. Триста чоловік — моє останнє слово, не менше.
Гетьман задумався.
— Я можу дати розвідникам команду на «ВихіД», — Топеш кашлянув. — Два-три хутори, одне село, — ніхто нічого не помітить.
— Це мої люди, я не дозволяю.
— Ну давайте не своїх, мені яка різниця? Ви думаєте, од їхньої крові по-іншому тхне?
Іван Остапович мовчав.
— Ви ж зрозумійте, мені також не на руку, щоб хтось щось запідозрив, але навіть п’ятсот — це по одному на двох легіонерів.
— Коли ви зможете вдарити?
— Коли потрібно буде вашій ясновельможності, звичайно, в міру наших можливостей, тобто, як розумієте, після спадання темряви. Ха! — Топеш чомусь недоладно хихикнув.
— Але ж не відкрито, з певною так би мовити, долею перестороги…
— Знущаєтесь? Мені найменше треба, щоб ваші вороги щось запідозрили, особливо стосовно нашої угоди.
Кажуть, не сідайте грати в карти з сатаною — безглуздо. Топеш не сатана, але в карти грає добре.
— У мене є пропозиція поживитись по деяких селищах невгодних вам старшин.
ebooksa