Дума про Хведьків Рубіж

— Що, Світланко? Туман, кажеш, піднявся? Та ні, не наворожив я нічого, просто вже ранок скоро і півні заспівають-таки. Але ми ще встигнемо. Події в оповіді, бачте, поволеньки нагнітаються, отож на щось ми таки маємо вийти, то наберіться краще терпіння. Зачекайте хвильку, я ж хотів ще спитати, чи ніхто сьогодні папороті не шукав? Шукали? І шо? Дзуськи? А! Бачили-таки вогник у діброві? Так може, то курив хто? А, ну, може, й ні…Ну то справа така. А раптом наступного року пощастить? Чи ви не приїдете? Ні? У місті залишитесь? Та ні, у місті папороть не цвіте… Ну добре, Власне, папороть ні до чого, і в моїй оповіді ніхто її не шукав. Ну майже ніхто. Майже, тому що була одна папороть. Воно, звичайно, папороть не папороть, але на вигляд скидається, бо горить червоним не тьмяніше за будь-який папороті цвіт…

Мотив восьмий

Про підготовку до бою та ті ж таки таємничі цвинтарні хрести

«Виговський після смерті Богдана Хмельницького добився гетьманської булави (1657–1658) і намагався відторгнути Україну від Росії та повернути її шляхетській Польщі.

На цю зраду народ відповів повстанням. Виговський разом з татарами придушив повстання, спалював міста і села, спустошував своїми походами»

(П.Ю.Ключина. «Над Сухим Роменом»)

І

Сліпий бандурист із хлопчиком-поводирем заблудили в чернігівських лісах.

А діло було так.

Рано-вранці подорожні, подякувавши за гостину старенькій бабці, котра їх пригріла на ніч, отримали від неї буханець хліба і думали вже йти, коли старенька набилась пояснювати гостям, як можна скоротити шлях. Нібито, якщо не йти полем, а через ліс по стежині, то можна вже до обіду вибрести на дорогу, що веде прямісінько в Київ, та й переночувати при потребі там знайдеться де.

Старий послухав-послухав бабцю та й згодився.

До обіду вони з хлопцем ішли ніби й так як треба, думали, вже ось-ось і шлях покажеться, проте ж шляху все не було, а натомість виявилося, що стежина серед лісу губиться в хащах, а сам ліс при цьому все густішає. Кинулись подорожні назад — дзуськи там! Забрели в ще гіршу глушину. Ото й ходили-ходили так, поки застали ночі.

Коли спали сутінки, десь удалині хлопчик-поводир помітив вогник.

Десь аж у гущі лісу.

Вирішивши, що то село, потягнув туди діда.

Аж коли вже підійшли близенько, втямили, що насправді то багаття.

І вкруг багаття сиділи люди.

— Підімте, діду, підімте, — скиглив хлопчина. — Тут самим страшно ж як, а раптом вовки?

— Вовки, вовки… То, може, розбійники — порішать нас і край.

— Так ті хоч порішать, а вовки поїдять.

Вирішили таки підійти — що вже втрачати?