Бандурист насторожився. Поліз рукою до торби за спиною, але її там не було. «Ну хай уже хоч обкрадають, — подумав бандурист, — аби мене не зачепили»
— Чого не їси?
— А що воно таке, як ваша ласка?
Коло багаття мовчали.
— Бачиш, як воно буває, старий. От незрячий ти, то і що їси, не знаєш, і що в торбі, не знаєш, і куди ти забрів, не знаєш.
— Ну так то воно, пане, сліпому, така йому доленька Богом …
— Тихо! А чи хочеш ти зцілитись?
— Як це, пане?
— Просто. Хочеш ти дізнатись, що їси, що в торбі й куди прийшов?
— Хочу, звичайно.
— Впевнений?
— Так. Усі ж хочуть.
— Ну усі так усі. Дивись тоді на свій яв. ЗріЙ ЯВ, СмертниЙ!
Цієї хвилі бандурист прозрів.
І краще б, справді, не прозрівав.
Хлопця-поводиря поряд не було. Навкруг багаття сиділо тринадцять чоловік — дванадцять із них у чорних накидках на плечах, один низенький посередині — у звичайній свитці й квітчастій сорочці, з димлячою люлькою в зубах. Коло багаття на деревині стояла чимала почорніла чаша з якогось металу, по вінця наповнена …
«Мамо! То кров!» — так подумав бандурист.
Він звів погляд на співрозмовників і побачив їхні бліді обличчя, очі, що світилися зеленим, ікла, що стирчали з-під посинілих губ.
— У нас сьогодні… В нашого народу свято. Ото ж я й тобі, людино, пропоную приєднатись, — низенький у свитці підніс чашу до губ і відпив. — Ну хоча б доїж.
Бандурист кинув погляд на те, що хвильку тому жував.
ebooksa