Дума про Хведьків Рубіж

— Івасику! Чого стоїш? — кректів старий. — Їсти ж, певне, хочеш? Та й змерз — он як трусишся.

Хлопчина справді трусився. Але хтозна, чи од холоду, бо не так воно було й холодно.

— Та пустіть ви його! — пролунало від багаття знову. Він, певне, соромиться. Пустіть, хай іде.

— Та як же це, панове — іде? — промовив бандурист. — Він же поводир мій, та й куди він піде, в ліс хіба?

— Та ні, що ви? Він тут буде. Далеко нікуди він не зайде. Повірте мені…

Бандурист хоч і здивувався, але все ж випустив руку хлопчини. Пролунав тріск, почулись швидкі кроки і ще щось, чого дід не втямив.

— Зараз ми вам допоможемо дійти, — знову почулось від багаття, і хтось узяв бандуриста за плече. Плече обпекло страшенним холодом.

— Ой! — зойкнув бандурист.

— Мерзнемо, — промимрило. — Мерзнемо, од того й гріємось.

Бандуриста всадили коло багаття.

Потягло смаленим. «Певне, — подумав музика, — вівцю або поросятко їдять».

— Ось нате. Вже готове, — проказало. — Смачного!

Бандуристу щось ткнули до рук. Він вирішив, що стегенце чи ніжку. Укусив. Смак був якийсь дуже незвичний. Бандурист хотів розпробувати ще, але щось його таки насторожувало.

— Ти, старче, сліпий? — почулось од багаття.

— Так, вельмишановний пане.

— Не пан я.

— А як, вибачте, вас величати?

— Я князь.

— Князь?

— Так. Значить, сліпий. Угу. І себто не відаєш, що в себе в торбі носиш?