Виявилось, то було не що інше, як злегка підсмажена кисть людської руки.
Стариган скрикнув і кинув її у вогонь. Хотів скочити, але низенький у свитці підняв правицю долонею вниз і закричав: «Сядь!»
Бандуриста ніби щось притиснуло до землі.
— Так, таки я князь, — почав після короткої мовчанки низенький. — А оце — мої витязі. Глянь на свою торбу.
Один із витязів підняв угору дідову торбу. Зсередини неї через тканину лилося яскраво-червоне сяйво.
— Ти взяв те, що тобі не належить. Де ти це взяв?
— Я не розумію…не розумію.
— Покажи, Єжи.
Витязь дістав із торби те, що світилось. Воно було схоже на жаринку. Дід придивився і виявив, що то перстень із величезним рубіном.
Рубін горів вогнем.
— Взагалі-то це перстень моєї матері, — промовив князь у свитці. — Покійної матері. Недобре красти у покійних. Та я знаю, що вкрав не ти. Вкрав той, від кого ти його отримав. Мені він зараз дуже потрібен, я його шукаю. Через те, що він украв дещо важливіше за перстень. Хоча й за перстень, звичайно, вельми вдячний, мені він зараз дуже до речі. То де він, людино, той, хто дав тобі перстень?
— Я не знаю, не знаю, людоньки!
— Не люди ми.
Один із витязів устав і притулив старому до горла лезо довгого блискучого меча.
— Згадуй давай, старче, де взяв перстень!
— Та старий же я, пане, і не пам’ятаю, і мо’, й не бачив. Хлопець кинув, мо’, мовчки.
Витязь ухопив старого за сідий оселедець і притиснув меча до горла сильніше. Потекла тоненька цівочка крові.
— Згадуй, бо буде горе, — низенький махнув рукою вбік, і старий побачив там на ряднині нагий труп молодиці з відрізаною рукою.
Діда ледь не знудило.
— Ну?
ebooksa