Гетьмана така пропозиція вельми зацікавила. А чому ні? Це ж, посудіть, навіть не плата, а вже частина справи.
— Що для цього потрібно?
— Нічого такого. Влаштуйте лише, як ваша ласка, десь моїм людям переднювати. Доби дві-три. Якесь містечко…
— Не знаю, — Виговський нахмурив чоло. — Конотоп… Конотоп хіба…
— «Как под городом под Конотопом»… — задумливо промугикав Топеш.
— Що-що?
— Нічого. По руках.
Уже скоро мав настати ранок, і зорі в небі зблідли, наче гидка хвороблива висипка. Десь у хуторі заспівав перший півень.
— Життя незбагненне у своїй дріб’язковості. От бачите, — Топеш кивнув на хутори. — Вони встають… До своїх щоденних клопотів і господарства, до церков, до кохання… Вони встають — і підуть. Увечері спати, а через пару літ — до могили. А життя йтиме. І в мене виникає питання: чому, якщо за філософами, людина велика, чому життя настільки дріб’язкове, що сприймає її тільки як твар смертну? Ви смертний, гетьмане?
Гетьман трохи здивовано вимовив:
— Я не знаю, що є смерть. То чи смертний я?
— Якщо не знаєте, то смертний.
Топеш піднявся.
— Гляньте отуди, гетьмане, на той берег.
У хащах коло води вовтузилась якась низенька істота. Вона бігала туди-сюди, нагиналась. Мала, як і люди, дві ноги та дві руки, тільки була дуже вертлива. Тінь глянула на співрозмовників, і в низькому тумані зблиснула наче купа світлячків-очей там, де мало бути обличчя.
Гетьман, здавалося, задрижав.
— Що то?
— Ховало… Так що краще пошукайте скарб, може, пощастить…
Топеш, не обертаючись, повільно линув вдалечінь понад болотним туманом.
Кінець сьомого мотиву