Дума про Хведьків Рубіж

Хлопці перезирнулись, похилили голови.

— Та…

— Ну як хочете, ваше діло. Зараз, підождіть. Напишу вам бумагу, дасте кому зі старшин при прибутті, шоб прийняли як належить. Та й котіться під три чорти!

Хлопці пересмикнули плечима.

VІІІ

Сотник Вишневський сидів, як і рік тому з Максимом, у себе в світлиці, але тепер в оточенні своїх козаків. Для нього настали скрутні часи. І, можливо, він уже не так довго залишатиметься надміру заможним старшиною сього селення і, можливо, не так довго залишатиметься живим, як на те надіявся. У нього, Вишневського, можливо, заберуть усе, а з самого, що теж можливо, здеруть шкуру живцем, і це в кращому випадку. Мало того — в страшних тортурах загибне вся його сім’я — дружина, дочка, старі. Вишневський закривсь руками. Козаки незграбно переступають з ноги на ногу — вони нічим зараз не поможуть своєму сотнику. Значить, усе, — думав сотник.

— Не все, — пролунало з темного кутка світлиці.

— Хто ви, назвіть себе.

До столу, за яким усівся сотник, трохи хитаючись, слабкуватим кроком підійшов незнайомий козак. Він до цього весь час сидів на лаві й не зронив ні слова.

— Моє ім’я не має ніякого відношення до нашої справи, — незнайомець перевів подих і продовжив. Йому було явно важко говорити, та ще він при цьому якось неначе шепелявив. — Якщо ви хочете дізнатися більше про мою пропозицію, то нам треба побалакати наодинці.

— Вийдіть усі! — гримнув сотник…

— Отже, так, — почав незнайомець, коли вони з Вишневським залишилися самі. — Вам потрібна моя допомога. Нюхом — ха! — усміхнувся, — чую, що потрібна! Але за це треба заплатити.

— Я згоден на будь-які умови, ну, майже на будь-які, звичайно, — Вишневському привиділись руїни села і яма, в якій він буде покоїтись особисто, тому сотник нітрохи не вагався.

— Дуже добре. Дуже мудре рішення, — незнайомець говорив кволо, протяжно, постійно переводив подих. Погляд у нього був пригаслий, а руки дрижали.

— Вам зле? Ви поранені? — занепокоївся Вишневський.

— Ні. Просто я давно не їв, — промовив незнайомець і якось дивно зблиснув очима.

— То давайте я накажу принести їжі. Ви відновите сили.

— Навряд чи, — усміхнувся козак, і в тій усмішці сотнику знову ж таки щось здалося дивним.

Незнайомець повільно здійняв угору два пальці лівої руки.

— Двадцять.