— Хведько! Хведько! Ух ви ж капосні!
Один із козаків схопив шаблюку та кинувся на вершників. То був Шевчик. Інші теж спохватилися.
— Тихо, Шевчику! Ану досить!
Шевчик спинився.
Безрідний вийшов уперед.
— Хто то є?
— Заможним буду, Максиме! Бач як, не пізнав!
— Куди тобі, Архипе Савичу, ще заможнішим!
— Хе-хе!
— Хе! Як то розуміти, любий друже?
— Може, поздоровкаєшся спочатку?
— Ас-салам-алейкум! — Максим приклав руку до грудей і вклонився.
— Тьху! Лучче б не здоровкався!.. — процідив Вишневський сам до себе. — Тут от бачиш, яка, скажімо, делікатна справа, треба відійти.
— Ну відійдімо.
— Ходім…
Безрідний зиркнув спідлоба на Шевчика — той стояв серед дороги з шаблею в руці, проте не рухаючись.
— Твій молодець, — Архип Савич дістав люльку з кишені свитки, — мою дочку, гадина, збезчестив. Я особисто на гарячому спіймав. Отож ти сам дивись, — зблиснув кресалом. — А йому теперечки у мене в селі робити нічого. І то ще скажи спасибі через нашу з тобою, Максиме, гарну дружбу, а інакше я б його давно порішив.
Максим нахмурився.
— Бувати тому.
— Ну от і добре. Я в тобі не сумнівався. — Вишневський витрусив із люльки жарини і втоптав у землю. — Бувай здоровий!