— Нас.
Безрідний вирячив очі.
— Так ви шо, ВСІ тут?
— Поруч, — Степан спокійно, — знадобляться — будуть тут.
— Хух! — Максим пересів на своє попереднє місце. — Розказуй давай по порядку, шо вам від мене треба, та хутчіш тільки, у мене сьогодні ше багато справ.
— Ха! Знаємо ми твої справи…
— Постій, постій, так ти шо, може, Сірка боронити прийшов? Ну дак у такому разі котися звідси під три чорти!!!
— Не в Сірку справа. А за отамана я не жартую — будеш тепер отаманом.
— І хто ж це так вирішив?
— Та певне що не я… Ми тебе раніше шукали, та за межі України втрапити не могли. Важко пояснити… А ти як і ошивався поруч, то надовго не затримувався.
— Та міг би вже й наздогнати — довго, не довго…
— А я що тобі, біс — ганяти швидше степового орла?! Ми люди як люди, їмо, п’ємо, спимо. Я, наприклад, одружений, хазяйство маю.
— Так і хазяйнував би собі, ірод, чого до мене причепився?!
— Спитай про се когось іншого. У нас і в мене особисто перед тобою борг. А борги, як відомо, сплачувати треба.
— Як саме?
— Уявлення не маю. Знаю тільки, що треба.
А над обрієм уже займалась вранішня заграва. Час дуже дорогий Безрідному, а тут ще цей набридливий небіжчик. Чи не небіжчик?
А цур тобі, пек!
— Коротше…Ідіть, звідки прийшли.
— Не можна.
ebooksa