Дума про Хведьків Рубіж

Коло ватри сидів Степан.

— Навряд щоб помогло чим, — кивнув на шаблю.

— Хрестом святим заклинаю — згинь, нечиста сило, згинь!

Безрідний спросоння гарячкувато махнув рукою, відганяючи марево.

— Згинь!

— Згинув? — Степан усміхнувся.

Максим лишив марні спроби. Обхопив рукою макітру.

— То я, мабуть, умер?

Степан розгиготався:

— Повір, брате, я був би останнім, кого б ти стрів після смерті. Не горю, знаєш, бажанням із тобою видітись.

— А прийшов чого?

— Ну… Це вже не від мене залежить.

— Так, може, — Максим нахмурив чоло, щось пригадуючи. — Абдулла той чортів збрехав мені? Вони вас не догнали-таки?

Степан зітхнув.

— Та в тому ж і біда, отамане, що догнали.

— Який я тобі, сучий сину, отаман? — Максим скочив на ноги і кинувся загрібати багаття. — Гаси вогонь! Мені тут ше не вистачало дозорців здибати. І так весело! Гаси, кажу!

— Дозорці не побачать…

— Чого це? — Максим випростався.

— Для них цього багаття нема… Як, власне, і нас.

— Кого це нас?!