Та й власне упирів-мерців тут було десятків зо два, далебі, а може, й менше. Саме ж збіговисько більше нагадувало корчму, аніж серйозну нараду.
Попри все, мені особисто більше до вподоби собори кінця Тисячолітньої війни. Ну ясно, що трохи моторошно — ікласті мерці у балахонах, дехто ще й із кігтями, бо певний час був такий стиль. Та то хоч не так огидно. А зараз? Кого тільки на соборі нема! Відьми, перевертні, вовкулаки, вовкуни (між тими трьома є різниця!), чугайстри якісь, біс їх розбери, навіть дехто із сумнівних священнослужителів, та бандити, молоді повії.
Топеш усе це ненавидів.
Із самого дитинства.
Власне, на соборі був він усього разів зо два, але коли п’яний магістр, що на своєму троні воссідав уже років двісті, під час промови плював з трибуни додолу, молодому князю Топешу здавалося, що плюють прямо в його упирську совість.
Звичайно, Топеш — мрійник. Він таким був усе життя, більше того, він і жив по-справжньому, мабуть, тільки у своїх мріях. Дарма, варто сказати, там жив. У інквізиторських тюрмах мрії з нього вибили, видавили з хворої макітри, а як відомо за Євангелієм, у пусту душу приходить семеро бісів, лютіших за вигнаного.
Отак.
— Звертаюся до собору зі словами ганьби на заколотника-самозванця, лжепророка, двірцевого інтригана та підлого вбивці Святослава Топеша. Прошу собор утвердити рішення про його усунення. Прошу собор прийняти постанову про придушення збройних виступів проти нашого братства в Трансільванії. Прошу собор перевірити чутки про ймовірне розташування в Трансільванії двох республіканських легіонів. Вимагаю прийняти дані рішення якомога швидше, бо справа набуває несподіваного обороту і може стати загрозою для нашого царювання на цій території.
Магістр був не п’яний.
Уперше за багато десятиліть.
Він ось видихнув трохи своє хвилювання, і в тронному залі замку запала тиша. Тільки чути було важкі подихи зв’язаних бранців у кутку, яких приволокли для вечері.
— Ось, здається, все, шановне зібрання. Я закінчив.
Знову тиша.
Аж раптом:
Хлоп! Хлоп — Хлоп! — глухі оплески десь із гущавини натовпу.
— Чуєш? — долинуло опісля. — Відлуння йде од віконниць і дверей, стін та стелі, розноситься гнилим повітрям…
У цю хвилю віконниці впали, вітражі тронної зали розбились, і в приміщення залетіли десятки чорних тіней. Усе живе в тронному залі почало кидатись із кутка в куток, кричати і рватись на шматки, а тіні все прибували й прибували. Здалось, що весь простір залу аж до стелі на мить заповнився кишками, відірваними кінцівками, уламками кісток, кров’ю і мертвою водою. Коли все це гамузом ляпнуло на підлогу і поволі затихло, хтось схопив іще живого магістра за комір, потяг до вікна. Тим часом до зали влетіли витязі й стали розбирати купи пошматованого м’яса у пошуках інших членів собору.
— Коли таке відлуння, здається, що аплодують чоловік із тридцять. Тобі аплодували тридцять чоловік, уявляєш? Ти мав успіх.
Магістр упізнав свого кривдника по голосу. То був Святослав.
— Знаєш, я тебе винагороджу за це. Ти хотів знати про легіони? Хотів, наволоч?!
ebooksa