— Не клянись Господом Богом своїм, ірод!
— Добре, добре! Ну тоді просто клянусь!
— Клястись теж не можна! Ні небом, бо то престол Божий, ні землею, бо то підніж…
— Що ж у тебе всього, чого не кинься, нічого не можна?
— Розказуй уже, як думаєш, окаянний, або замовкни врешті!
— Ото жила колись одна дівчинка в якомусь там селі чи хуторі, а наречений був у неї козак, як оце і ми з тобою, на Січі козакував. Так от. Проходить місяць, другий — нема вісточки від нього з далекого походу. Проходить рік — нема. У ніч на Купала знайшла та дівчинка квітку папороті та й мовить до неї: «Нічого не хочу, тільки хочу побачитись із коханим своїм. Зроби таку ласку, квіточко!» Тут же як зблисне світ! Очунялась дівчинка мишкою-полівкою серед степу безкрайого. Бачить — крадуться степом купка козаків — побиті, скривавлені, у лахмітті. Точно, думає, полонені. Раптом помічає свого нареченого серед тих мучеників. Хоче скрикнути, та тільки писк тоненький чується. Коли це бачить — татарин причаївся. І ще один. Це, — думає, — хочуть зненацька на втікачів напасти. Де й сили взялися. Шмигнула дівчина-мишка до найближчого бусурмана, кинулась йому в вічі. Той загорлав дуженько…
— Тихо! Тихо!
— Що таке?
— Крики на шляху… Чуєш? Ану побігли!
Дозорці схопили який встигли обладунок і хутчіш туди. Повз них проскакав переляканий кінь без вершника.
— Хто там? Хто там — стріляти буду! — горлає Хведько.
— Оце дурний! Чим ти стрельнеш? І мушкет навіть забули!
— Та цись!
— Свої! Свої, хлопці!
— Вернигора, ти?
— А хто ж іше? Я ж казав, сьогодні прибуду!
— Кат його розбере, ґвалт якийсь…
— То бачиш, — Вернигора кивнув на якийсь горбок під обочиною і сховав шаблю. — Хоч ходи відстрілюй волохату братію.
— Вовк чи що?
— Угу.