— Ньо! Ньо!
Гонець прошмигнув, як вітер, повз нього.
Максим кидається через голову і викрикує щось дивне. Гоп! — вовкулак зривається в погоню…
— Орлик! Орлик, гей, давай! Ньо!
Гонець помічає волохату тінь, що мчить за ним на великій швидкості.
— Ньо! Давай! Давай!
Тінь близько. Гонець вихоплює обачливо заряджений пістоль. Бух! Мимо… Тінь хвацько ухиляється. Пістоль летить на землю.
— Давай, Орлик! Не підведи!
Переляканий жеребець не слухає, казиться, ірже.
— Орлик, пішов!
Тінь заскакує з правого боку. Стрибок!
— Ор…
Вовкулак упивається в горло дозорця, звалює ударом тіла з коня.
Кінь мчить через степ у долину…
— К-кис-сим-гя-я-ур-р-р-р-р! Ал-л-л-ла-а-а-х-х-х-пр-р-р-р-и-й-й-м-м-е-т-в-о-о-ю-см-ер-р-р-р-ть! — хрипить над тілом скривавлена паща вовкулака…
ІІІ
Дозорцями на шляху сеї ночі було двоє молодих зовсім козаків на ймення Шевчик і Хведько. Були вони найкращі друзі, знали один одного з дитинства і нічого один для одного не шкодували, навіть останнього кусня хліба. Прокозакували вони тут, на Січі, ще небагато, а, забігаючи наперед, скажу, що багато так і не прокозакують, набридне і підуть вони, наймуться на службу до одного заможного вельможі, що сам колишній козак, та ще й нам, до речі, добре відомий. Але то пізніше.
Зараз тільки відомо, що Шевчик — великий поціновувач усілякої там нечистої сили, а Хведько, у свою чергу, натура багато приземленіша.
— То все неправда! Неправда! — завівся Хведько. — Мало що дурні язики плещуть! А ти всьому й віри ймеш! Не ламає чорт ніяких гребель! Ото йому більш нічого робити, як греблі ламати!
— А що ж йому ще робити?
ebooksa