— Таких дурнів, як ти, з ума-розуму зводити, щоб небилиці про нього розповідали різні! Тьху, прости Господи!
Хведько поклав на груди хрест.
Посиділи трохи мовчки. Та хіба Шевчика втихомириш? Ніч же довга ще.
— Ну добре. Не хочеш — не вір.
— Не хочу!
— А таке чув?
— Будеш знову мені… — Хведько погрозив гнівно пальцем.
— Ні-ні, я зрозумів… Так от, був на світі один господар звідти, звідки й отой Черниш, що од нас через курінь мешкає…
— З-під Києва?
— От! Жив той господар, поживав, добра наживав, нічогенько так жив, я скажу, і раз погубив був одного дня волів своїх, із хліва позбрідали вони. Подався той господар на пошуки. Ото він ходив собі, ходив, а це саме ніччю на Купала було, да й не помітив, уявляєш, що йому до постола цвіт папороті впав. Одразу тоді господар угледів, де які скарби в землі лежать, зрадів, а копати ж то нічим. Ото пішов до господи за лопатою. Йде собі по шляху, нікого не займає, бачить — пан огрядний у шатах розцяцькованих устріч йому прямує. Що то? — дума господар. Коли ж раз — пан до нього: «Здоров був, добрий чоловіче! А чи не хотів би ти чоботами зі мною обмінятись, а то натерли дуже, а тобі б якраз зійшли». Господар той як гляне на свою взувачку, а світе білий! Поношена, грязна, дірява! Давай, — каже він пану. Обмінялись. Прибіг чоловік додому, взяв лопату, вийшов із двору — не бачить уже ніяких скарбів, нічого. А пан-то той, виявляється, був не хто інший, як сам чорт…
— Шевчик! Ти припиниш дурниці верзти?!
— Яка тобі дурниця?
— Одстань! Причепився зі своїми чортами!
— Ну добре, давай про папороть, тільки без чортів!
— Одчепись!
— Це зовсім інакше!
— Одчепись од мене!
— Ну востаннє!
— Ну що за чоловік! Добре! Давай своє останнє! Тільки цур останнє!
— Христом Богом клянусь!
ebooksa