Дума про Хведьків Рубіж

Шевчик підійшов подивитися ближче.

— Гарно ти його…

— Вчіться, братці, доки я живий.

— Та вже ж навчимося.

Хведько і Вернигора подалися до схованки. Шевчик же ще раз глянув на не те що розірвану, а просто-таки розтерзану горлянку вовчиська. Тоді наздогнав.

— Підождіть! А кінь же ж як?

— Та хай, колись піймаємо. Буде ше час.

Хведько про щось задумався.

— Вернигора!

— Чого?

— А ти відколи це шекаєш?

— Та від оце, певне.

— Невже злякався? — Хведько глузливо.

— А ти, скажи, іше б не злякався.

— Та й то правда, — Хведько насунув шапку на потилицю.

ІV

У курені отамана Черниша не спали. З десяток вельми п’яних запорожців галасували та гупали кулачищами по столу, гиготали як коні, хапали один одного за шкирки, так що бідна хата наче дрижала од жаху, а нещасні горобчики раз за разом випурхували, підсліпуваті у передвечірню темінь.

— О Петре, вражий сину! Шоб мене кат спік! Шоб я помиями вмився! Шоб я ранком не похмелився! Та шоб я і розсолу не найшов і не напився — брешеш і не кліпаєш, чортячий Петро! Шоб я живий був!

— Ну-ну!

Петро стояв коло столу, обіпершись чогось бо охвата. Ледве-ледве стояв.