Дума про Хведьків Рубіж

— Скарб! Побий мене грім! Скарб і ще раз скарб! От!

Петро Черниш поліз у торбину, що недбало теліпалась на поясі, тремтячими руками витяг відти червінець.

— От! Я сказав… Я…сказав… Ну, старе мурло, вставай! Вставай, гнида! Пополам! Пополам ділимо золоті! Я скарб найшов, половину тобі, половину мені. Шоб знав, як Чернишу віри не йняти! Мені? Мені не повірити?! Ану вставай, тварино, падлюко!

— Куди?!.. Куди ти тягнеш?!

Недовірливий запорожець вставати і йти за скарбом не хотів, а може, справді не міг встати. Коротше, як Черниш схопив його за свитку, так від в’ялого поштовху додолу ниць і впав.

— Курінного?! По морді?! Ану вставай, собако! ДО БОЮ!

Черниш підхопився і горлав на весь курінь, як навіжений, хоча «по морді» його ніхто й не бив, а тільки то, мабуть, він нею вдарився об землю, коли впав.

— Трухляк, суко!

— Та, Черниш, спи йди, їй-Богу! — озвався хтось із кутка. Де там!

— Ану, мурло старе!

Курінний на диво спритно здійняв охваток і обхопив ним старому шию. Підняв із лави.

— О…О…О пус…ти…б-р-р-р-р…ось-сь…..

— До бісовій матері з куреня!

Черниша хотіли спинити, та навряд чи б це комусь вдалось.

— Постріляю! Постріляю! — кричав Черниш, як навіжений, і волік поперед себе «полоненого» на вулицю. Виштовхав і впхнув у багно за куренем.

— Вилазь!

— От лихо, — прицмокнули з того ж кутка.

У цю хвилину зайшов Хведько. Він саме змінився і хотів розігнати сон зайвою чаркою в Черниша. Вгледів чудну кагалу, що вивалювалася на вулицю.

— Наливай!

Якийсь налив Хведьку чарку.