Дума про Хведьків Рубіж

— У курінь відсипатися. Чув, що Черниш оце утнув?

— А що?

— Вранці, хо-хо, ой, не можу… Притаскав бусурмило ось сюди ж Лісовикову кицьку з лапами зв’язаними та й ну … Ой хо-хо! Вражий син, хо-хо-хо! І давай об стінку Лісовикового ж куреня жбурляти…ой ну я не можу!.. дуженько так гепав з усієї сили, ой хо-хо, як те кошеня й живим залишилось. Тут збудився Лісовик, почув цю катавасію, вискочив із куреня в одній сорочині, хо-хо-хо-хо! Ой кат би їх спік! Із шаблею, ой леле! Як побачить оту кумедію, та й на Черниша. Той собі за шаблю, та й сплелися. Б’ються, хо-хо, той кричить: що ж це ти, сучий сину, твориш, нащо мою Мурочку порішити зібравсь?! А той йому: то не Мурочка ніяка, бовдур ти холерний, то СКАРБ! Ой хо-хо! Заледве розняли.

— Тю! — Шевчик вирячив очі. — А кіт же живий?

— Та що тому коту буде? От із Чернишем хтозна як діяти. Упився.

— Кажу тобі, не впився!

— Закрий пащу!

Коли саме явився кошовий.

VІІІ

Милістю аллаха…

По вузеньких вуличках шумного города Килії незнайомець пробирався на схід Чорним шляхом десь по обіді.

Повна палаців, площ і невільницьких ринків, що смерділи ріжучою очі сумішшю поту, крові та нечистот, сміялась Килія мусульманами і ридала живою православною худобою, звивалась майбутньою наложницею султан-паші, тягнулась по брудному піску, вставала стінами тюрем, а похмурий незнайомець уже ж колись тут був.

Був колись, і тоді, як і зараз, була на ньому убога козацька свитка, вишита дрібними квіточками сорочка, поношені штани-шаровари, шапка-бирка, і тільки недбало звисаюча на шиї ганчіркою зв’язана вузлом картата, затерта, просякла потом хустка відрізняла його від купи невільників і робила схожим на братів-мусульман серед обіднього гамору міста-фортеці Килії.

  — Ой калино, калинонько…

Незнайомець поспішав. Його кроки були тверді, рухи — незграбні, ступні дріботіли, наче підошви чобіт обпікав гарячий пісок під ногами. На східній околиці міста-фортеці, недалеко коло муру та укріплень незнайомець випадково втрапив у вервицю ясиру, бився плечима об шиї та лиця юних дівчат та зовсім іще дітей, ті скрикували й плакали, гронами падали на землю. Юрба тяглась і підіймала їх за мотузки, терзаючи й без того зранені пов’язкою руки.

—  Ой калино ти небого, де ж моє кохання?     Де й чиї стрічає зорі, пробудившись зрання?     Ой пади, моя калино, зупинися, серце…

— Матінко! Ой матінко, боляче, мамусю! А-а-а!

— Іди, собача! Хутко!

Вартові лупцюють малечу нагайками, дівча виривається і підбігає до незнайомця. Вчіплюється йому в рукав.

— Спасіть!

Незнайомцю стає страшно. Він відштовхує дівчинку. Бурмоче собі під носа незрозуміле:

                               —   Ой калино ти калино,                                     Ой калино-калинонько…

Дівча падає додолу.