Він виходив сюди на радне коло вже далеко не вперше, та ж кожен раз, крокуючи невпевненим своїм кроком, Сірко підіймав вантаж, чималий вантаж споминів своєї душі, і поволі відшукував таки між них один-єдиний, важливий саме у цю мить, як нав’язлива думка чи нікому не потрібний віщий сон.
Прости Господи, що вірю в віщі сни.
Проступали обриси радного кола місяця червня 1658 року неквапом, як і сам отаман, що йшов сюди на майданчик, своїми важкими чобітьми здіймаючи пил із землі.
«Нехай заговорить, сучий син!»
«Що я їм скажу?»
Сірко ні разу не знав, що сказати.
Він говорив дурничку, кожен раз сам відчував, що говорив дурничку, сам картав себе за те, бо хотілось повісти щось дуже важливе. Ось про це, наприклад, заполонене ордами кочівників Дике Поле.
— Будьте здорові, товариство-звитязтво! Сьогодні я маю сказати шановному зібранню дещо дуже важливе…
Пролунало відразу декілька вибухів.
Гехнуло з боку порохового складу, зірвало там стріху, зайнялись курені Черниша, Лежибоки та Лісовика. Стукало десь — чи то, може, хто п’яний рвався з палаючого куреня на вулицю, ліз через вікна, а мо, то гупотіло серце Махмедове, якщо воно ще вміло гупотіти, і якщо було те серце.
Махмед поспішив — перший постріл із пістоля Вернигори пролунав, коли мусульманин підходив швидкими дрібними кроками до спантеличеного Сірка. Куля ляснула кошового по щоці — той упав. Стріляти більше не довелося. Безрідний угледів юрбу вкруг отамана і витягнув кривий татарський ніж.
Надходив швидко.
Пробирався крізь ту юрбу, був уже зовсім-зовсім близько, і раптом почув відчайдушний скрик:
— Максиме!
«Ольга…»
Махмед розвертається — навкруги та ж вервиця ясиру, йому ввижається вервиця ясиру і руки, які його держать, десятки рук. Він виривається, б’є когось в обличчя, штовхає когось.
— Душно, Ольго!
Юрба густішає, рветься квітчаста сорочка на плечі, хтось хапає Безрідного за хустку на шиї, хтось наче б’є.
— Пусти!
Ніж когось поранив, зарізав. Чуються скрики.
ebooksa