Максим ледь-ледь не розсміявся. «Людей лікувати, трави — аби ви Галю, знали, скільки я людей на той світ відправив за своє життя, то точно б не надумали робити з мене цілителя!!!» Промовчав.
— Підімо вже.
— Ходімте, тут через цвинтар недалечко.
Не дуже хотілося через цвинтар, але все ж Максим пішов.
Цвинтар був, певно, старий-старий, геть зарослий кущами та бур’яном. Лише стежечка вузенька давала змогу пройти. Галя йшла попереду, а Максим слідом ніс її відра.
— І чого воно на цвинтарях завжди так тихо-тихо, — задумливо мовила Галя. А потім ніби обмовившись: — Наче спить хтось…
Максим нічого не сказав. Він знав, чого на цвинтарях так тихо і спокійно. Чого так часто тягне в сон, і чим більше людей там поховано, тим дужче. Він знав. Він ще багато чого знав. Він також знав, що Галина обмовка про сплячих нітрохи обмовкою не є, це чиста правда. Це знає будь-яка хутірська відьма, а надто — він, Максим. Але страшно не це. Страшно те, що вигадки про міцний сон померлих на ділі лише вигадками й залишаються. На ділі мертвих дуже легко збудити.
— Бачу, ви не любите цвинтарі.
— Взагалі так. Ше з дитинства почував себе якось незатишно в таких місцях.
— Я теж. А надто тут. Це старий цвинтар. Тут уже давно нікого не ховають.
Максим думав про щось своє і раптом зупинився. Його погляд упав на декілька рядів могил під однаковими неправославними хрестами. Хрести були з чорного каменю, начебто з граніту, — ні, Максим точно знав, що з граніту.
— Стійте! Стійте, Галю! Тихіше!
— Що сталося?
— Ні. Плити…Запечатані. Ху-ух! — пробурмотів Максим собі під ніс. — Та здалось, наче йде хто. Може, то собака.
— Може… То, бачите, могили? Кажуть, воїни якісь древні в бою полягли, то їх там і похоронили.
— Угу.
Максим знав, що то за могили, і знав, кого там хоронять.
Точніше, як кажуть характерники, кладуть.
Максим із Галею стояли коло її подвір’я і про щось гомоніли. Власне, гомоніла, як завше, Галя, а Максим вставляв поодинокі репліки.
Був вечір.
ebooksa