Дума про Хведьків Рубіж

Сонце вже зайшло, але в небі над левадою ще стояла кривава заграва.

Насувався дощ.

Гримнуло.

— Ой! — стрепенулась Галя. — Гроза!

— Бозя бублик коте! — промовив Максим і обоє голосно розсміялись.

— І чого воно ото собаки по селу так виють?

— Ше поповиють, — буркнув Максим сам до себе. — Скажіть, а ви взавтра будете вдома?

— Мабуть, а що?

— Та так…

ХІ

— Ну що за ніч була, хай йому лихо! Собаки по всьому селу наче сказились! Наче на лиху годину вили, падлюки! Галю! Став уже на стіл, скільки можна чекати! — то дід Мокій, Галин хазяїн, вредний такий дід, їй-Богу, не збалакаєш. Він іще малим служив у якогось поляка, так тепер і сам із себе пана корчить, старий хрич. — Бровко! А може б ти уже заткнув врешті-решт свою пащеку?! Чого б я ото гавкав?!! І гав, і гав! І гав, і гав! А тьху!!!

Тітка Горпина поралася коло печі, а Галя подавала на стіл. День, хоч і осінній, обіцяв бути погожим.

— Тобі б уже, Галю, заміж пора, — кинула наче ненароком тітка Горпина, пильно роздивляючись наймичку. — Ми б і з весіллям помогли. І посаг би був як-не-як…

Галя спохмурніла. Вона вдала, що одвернулась за мискою, і на очах показалися сльози.

— Ви ж знаєте, тітко Горпино, що я сирітка, от ніхто й не хоче брати…

Галя справді засмутилася. Вона завжди спостерігала за своїми подругами із повноцінних заможних родин і навіть заздрила їм. Їх усі поважали, з ними всі хотіли товаришувати, а Галя, хоч і була дуже вродлива і хороша дівчина, але ж не мала за душею ні копійки. Та ще й до того часто хворіла.

Легко зрозуміти Галю — вона вважала себе нікому не потрібною. Хай балакає тітка Горпина про скарб. Що там за посаг? Хто вона, Галя, їм така, щоб гарний посаг давати? Та хоч би й хотіли, так дзуськи. Вони вже всі скарби свої на дітей пороздавали, от і маєш. Та ще той Максим… Галя згадала про парубка, і її серденько боляче стислось. Невже не бачить він її почуттів до нього? Невже не помічає? Невже вона йому байдужа або, ще гірше, занадто вбога для нього? «Ой леле! Таточку й мамусю! Рідні мої! Для чого таку нещасну мене на світ народили?» Галя відчувала, що зараз заплаче. Згадка про Максима ятрила їй душу так сильно, що не можна собі уявити. Як вона хоче бути з ним! Він здається їй єдиною рідною душею на цілім світі. Невже ж він її не любить? Невже?! Вона б цього не пережила!

Галя вже не могла стримати своїх сліз і прикрилась, наче ненароком, вишитим рукавом.

— Що ти, стара, мелеш?! — то дід Мокій. — Збреде щось у голову і давай! Сватів їй! Он глянь, яка в нас Галя гожа дівка! Побачиш, од сватів одбою не буде! Не переймайся, доню.

— Та нічого, дядечку, то я так… Я вже не плачу.