Непрохані

Підрахунок вона вела з усією сумлінністю. Не хочеться плавати у цьому питанні. Ні, треба точно знати, яку цифру назвати у фразі «Мені довелося пройти (…) кварталів пішки, хай тобі грець», яку вона напише Лорі, тільки-но опиниться вдома.

Скориставшись нагодою, Рейчел зупинилася перепочити. Ще зо два квартали, і вона опиниться на потрібному перехресті, і звідти буде хвилин п’ятнадцять до її оселі, благенького житла у напівмаргінальному кварталі, в оточенні таких самих сумнівних домівок. Її дім, де вона тримала речі, спала і їла, вдивляючись в екран телевізора. Добре, що вона взагалі його мала. Без татової допомоги довелося б тусуватися в протхнілому марихуаною лігві, винайнятому навпіл ще з трьома двадцятирічними невдахами.

Відпочивши, рушила далі, вже повільніше. Вулиці були порожні, тільки зрідка пролітала машина чи траплялися інші пішоходи, заклопотані своїми справами. За охайними палісадниками виднілися ряди пристойних будинків. Вікна в усіх були темні. Ця публіка не має звички сидіти допізна. Ті люди вже знайшли своє і не мусять шукати долі у модних барах-одноденках, де повно світла й галасу, але атмосфера все одно приблизно як у порожній шафі. Кому вона треба, отака доля, коли вже маєш гараж на дві машини? Всі сплять у тих будинках — під теплими ковдрами, спокійним сном. Усі, крім…

Крім того, чиї кроки лунають оце вулицею.

Рейчел роззирнулася, зла на себе за те, що отак перелякалася якихось там кроків, але було пізно й темно, і вона нічого не могла з собою вдіяти.

Ззаду нікого не було. Кроки, здається, лунали здаля, тихі, легенькі. Рейчел відчинила сумочку і витягла телефон.

— Ага, — сказала вона у нього. — Ну це ж пінгвіни, що від них чекати? Більшість навіть машиною керувати не може. Тільки оті з чубом, ті можуть. Їх ЦРУ спеціально виводить для участі у ралі.

Вона завагалася — було щось дурнувате у тому, щоб імітувати розмову, аби відігнати нічного сталкера, проте подруга Лорі розповідала, як ця стратегія не раз і не двічі витягала її з халепи.

Стало тихо. Людина, якій належали кроки, пішла в інший бік. Чудово. Телефон, утім, Рейчел так і тримала біля вуха. Ось і ріг вулиць, від якого до її дому всього шість кварталів. І тут її рука з телефоном повільно опустилася.

Попереду, метрів за двадцять від неї, хтось стояв.

Наче невисока постать — але розгледіти ту людину краще Рейчел не могла, бо з-за її спини бив у очі вуличний ліхтар.

Вона пройшла ще кілька кроків, напружуючи зір.

Невисокий силует виявився маленькою дівчинкою, яка стояла точно посеред тротуару.

— Я заблукала, — сказала дитина.

— А де ти маєш бути? — запитала Рейчел.

— Не тут.

— Ну гаразд. Як так вийшло, що ти на вулиці о такій годині?

Дівчинка не відповіла. Рейчел не здивувалася: вона розуміла, що з дітьми не вміє спілкуватися, хіба що з молодшою сестрою. Дітей не було ані в її офісі, ані у спортзалі. Ні у барах, куди вона ходила. Малих вона бачила хіба що в гостях у старшої сестри, але й та не лишала дорогоцінних діточок з нею наодинці, ніби боялася, що Рейчел попросить у них гроші чи навчить курити.

Хай там як, Рейчел трохи нахилилася вперед, щоб здатися приязнішою.

— Твоя мама знає, де ти?