— Так.
Я кинув касету йому на груди.
Я сів у крісло, не випускаючи з рук пістолета. Фішер підвівся. Дістав з валізи камкордер і тонкий чорний кабель, устромив один кінець у роз’єм ззаду телевізора, а другий під’єднав до камкордера. Вставив у нього касету.
— Мені треба час, щоб знайти потрібне місце.
— Нема проблем, — відповів я. — Піде за рахунок твоїх п’яти хвилин.
Він зігнувся біля телевізора, чаклуючи над камкордером. Зі свого місця я не бачив екрана.
— Все, — сказав він за якусь мить. — Готово.
Фішер зробив крок назад, відкривши екран. Той був чорний. Пішов до вікна, запнув фіранки.
— А це навіщо?
— Касета доволі темна.
Він присів на канапу. В кімнаті тепер було достатньо темно, і стало видно, що телевізор увімкнено, що екран трохи світиться. Фішер натиснув кнопку на крихітному пульті.
На екрані виникла картина. Парк, холодний день. Трава, дерева ще з листям, бігуни вдалині, шурхіт кроків по гравію.
Камера смикнулася і сфокусувалася на дитині — зовсім маленькій дівчинці, яка чеберяла доріжкою, помахуючи дрючком.
— Бет? — сказав голос. Голос Ґері.— Бетані!
Дитина обернулася не одразу — їй явно ще треба було трохи часу, щоб пов’язати звуки, які злетіли з батькових вуст, зі своєю особою. Вона усміхнулася на камеру і помахала другою рукою, в якій не було дрючка.
— Дивися! — покликав голос Ґері.— Що то?
Камера посунулася вліво, показуючи великого собаку, який повільно тупцяв доріжкою в бік дівчинки. Обличчя дитини засяяло.
— Гав-гав! — сказала вона. — Гав-гав!
— Правильно, сонечко! Собачка. Гав-гав.
Дівчинка впевнено рушила назустріч собаці, простягнувши руку просто перед собою, явно повторюючи жест, якого її навчили. За собакою йшла літня пара.