Непрохані

Обережно поставивши келиха на стіл, Рейчел швидко вийшла у хол. Серце шалено калатало. Вона зупинилася біля підніжжя сходів, постояла так, тримаючи руку на бильцях. Знову подумала, що варто викликати поліцію — але вони їхатимуть надто довго. Подумала, що можна втекти на вулицю — але чий це дім, га?

Рейчел повільно піднялася нагору, ступаючи так, щоб не рипіли сходинки. Їй вдалося це зробити безшумно. Вона почекала хвильку. Нічого. Рейчел піднялася ще на дві сходинки і, перетнувши коридор, штовхнула двері власної спальні.

Й одразу побачила, що нижню половину вікна розбито: у склі нерівна діра. Уламки лежали під вікном на підлозі. Вона уважно оглянула кімнату. Рейчел чудово знала, що в її шафу не влізе навіть ще одна блузка, не те що людська істота. Ліжко щільно прилягало до підлоги, тож і під нього сховатися не було можливим.

Потім вона дещо помітила. Біля шафи лежав на підлозі камінець.

Хтось жбурнув його знизу у вікно. Скло розбилося, камінь опинився всередині. То хто ж міг це зробити? Кандидатів було небагацько.

Рейчел підійшла до вікна. Притулилася до стіни, так, аби її не помітили знизу, і повільно визирнула у двір, готова сховатися щомиті.

Унизу нікого не було, але вона все одно вирішила, що справа зайшла задалеко. Час викликати копів. Вона вилетіла зі спальні і збігла вниз сходами.

Дівчинка стояла на тому кінці коридору — силует, обрамований світлом з кухні.

Рейчел одразу зрозуміла, що саме сталося.

Дівчинка змусила її піднятися нагору на звук, а сама тихенько розбила скло у задніх дверях, просунула руку й відчинила двері зсередини. Та хіба дитина здатна таке спланувати? Що це взагалі за дитина така?

— Вимітайся, — наказала Рейчел.

Її голос був хрипкий і надто тихий.

Дівчинка тримала в руці якийсь предмет. Рейчел його впізнала: професійний ніж шеф-кухаря, нагадування про часи, коли вона намагалася опанувати французьку кухню. Вона тоді придбала купу книжок і кухонний камбайн, спалила вщент качку і на тому покинула цю справу. Ніж загалом і у вжитку ніколи не був. Він анітрохи не затупився, а за розмірами відверто не пасував невеличкій постаті, яка його тримала. Дитина такого віку з отаким ножем у руці має видаватися кумедною. Але ця дитина, на жаль, кумедною не видавалася.

Рейчел розвернулася і побігла до центральних дверей. Схопилася за ручку, посмикала. Двері не піддавалися.

Вона ж сама їх замкнула, коли зайшла.

Дівчинка вже була у вітальні.

— Ти мені допоможеш, — повідомила вона.

— Так, дорогенька, — тремким голосом озвалася Рейчел, впираючи руки в боки. — Ми вже награлися. Не знаю, що з тобою не так, але я викликаю поліції. Справді викликаю.

Дівчинка підняла ножа і притулила його вістря до власного горла.

— Ні, не викликаєш, — заперечила вона.