Непрохані

— А от і помиляєшся. Геть з мого дому.

— Не змушуй мене цього робити, — сказала дівчинка. Тепер вістря ножа помітно впиралося в шкіру в неї на горлі.

— Що ти…

— Хочеш, аби поліція побачила оце?

— Слухай…

На очі дитині раптом набігли сльози. Вона трохи підштовхнула ніж, і на вістрі, що торкалося її шкіри, з’явилася темна крапля. Рейчел бачила, як напружується рука дитини, готуючись устромити ніж у плоть. І розуміла, що вона не зупиниться.

— Будь ласка, — попросила дівчинка. Її голос був тихий, наляканий, зовсім не такий, як усього лише мить тому. — Допоможіть мені. Це не я роблю.

— Господи Ісусе, — швидко промовила Рейчел, виставляючи руки перед собою. — Гаразд. Ти перемогла. Просто… не роби цього.

Дівчинка зробила крок уперед. Вона опинилася на світлі й на мить видалася не такою божевільною. Ніби той ніж опинився в її руці випадково — мама відвернулася, коли вони разом щось готували, — і його зараз заберуть.

— Обіцяєте?

— Та ще б пак обіцяю, — видихнула Рейчел.

Дитина повільно відняла ножа від горла. Несміливо усміхнулася. Усмішка в неї була приємна, і Рейчел дозволила собі трохи розслабитися. Дитина з такою усмішкою не може бути такою вже поганою. Не мусить.

— Гаразд, — промовила вона спокійним, приязним тоном. — От ми й заспокоїлися. Не скажеш, як тебе звати?

Дівчинка перемінилася лицем.

— А навіщо вам?

— А як же мені до тебе звертатися, сонечко? Мене от звати Рейчел. Бачиш? Нічого складного.

Дитина тепер тримала ножа недбало, ніби й забула про нього.

— А я Медисон, — сказала вона. — Здебільшого.

— Чудово, — усміхнулася Рейчел. — Красиве ім’я. Медисон і Рейчел. Будемо дружити?

Дівчинка трохи помовчала, завмерши. Потім зморгнула.