— Ні, ні, я буду любити тебе всім серцем! — подумала Сесі. — Енн, скажи це за мене. Скажи, що ти полюбиш його!
Енн мовчала.
Том тихо підсунувся до неї, лагідно торкнувся її щоки.
— У мене робота за сотні миль звідси. Ти будеш сумувати за мною?
— Так, — відповіли Енн і Сесі.
— Можна тебе поцілувати на прощання?
— Так, — сказала Сесі, перш ніж хто-небудь інший встиг заговорити.
Він притиснувся губами до чужого рота. Тремтячи, він поцілував чужі губи.
Енн сиділа, ніби скульптура з білого мармуру.
— Енн! — сказала Сесі. — Давай! Обійми його!
Енн сиділа в місячному світлі, як дерев’яна лялька.
Він знову поцілував її в губи.
— Я люблю тебе, — прошепотіла Сесі. — Я тут, це мене ти бачиш в її очах, і я люблю тебе, навіть якщо вона ніколи не полюбить.
Він трохи відсунувсь, і вигляд у нього був такий змучений, ніби він пробіг довгий шлях.
— Я не розумію, що відбувається. На мить…
— Так?
— На мить здалося… — він закрив очі руками. — Неважливо. Відвезти тебе додому?
— Будь ласка, — сказала Енн Лірі.
Він утомлено завів машину, і вони поїхали геть. Вони їхали в шумі й русі залитого місячним світлом автомобіля. Була лише одинадцята година літньо-осінньої ночі. Повз них пропливали сяючі луки і порожні поля.
Сесі, дивлячись на поля і луки, думала: «Я віддала б усе, усе на світі, щоби бути поруч із ним, з цієї ночі й назавжди». А в голові ледь відлунювали голоси батьків: «Будь обережна! Ти ж не хочеш втратити Сім’ю і вийти заміж за простого смертного?»