— Гаразд, гаразд, проїхали! — вигукнув він.
«Я втомилася, — подумала Сесі. — Я не можу більше тут залишатися. Пора додому. Мене вистачає лише на кілька годин, коли я ось так мандрую вночі. Але на прощання…»
— … на прощання, — вимовила Енн.
Вона поцілувала Тома в губи.
— Це я тебе цілую, — мовила Сесі.
Том відсторонив від себе Енн Лірі й подивився на неї, зазирнув їй у саму душу. Він нічого не сказав, але його обличчя повільно, дуже повільно розслабилося, зморшки зникли, напружені губи зм’якли, і він ще раз пильно глянув на осяяне місяцем обличчя.
Потім він висадив її і швидко, не сказавши навіть «на добраніч», помчав дорогою.
Сесі покинула Енн.
Ніби вирвавшись із полону, Енн Лірі скрикнула, побігла по срібній доріжці до будинку і зачинила двері.
Сесі ще трохи затрималась. Очима цвіркуна вона подивилася на теплий нічний світ. Якийсь час, дивлячись очима жаби, вона посиділа на самоті біля ставка. Очима нічного птаха глянула вниз із високого, залитого місячним сяйвом в’яза і побачила, як гасне світло у двох будиночках — тому, що поблизу, та в іншому, що за милю звідси. Вона думала про себе, про Сім’ю, про свою дивну здатність до магічних подорожей, про те, що ніхто з Сім’ї не може одружуватися з людьми, які живуть в цьому безмежному світі за пагорбами.
— Томе?
Її ослабла душа летіла у нічному птахові під деревами, над безкраїми полями дикої гірчиці.
— Томе, ти все ще бережеш той папірець? Ти навідаєш мене якогось дня, а може, року, коли-небудь? Чи впізнаєш ти мене? Глянеш в моє обличчя і згадаєш, де бачив мене востаннє, відчуєш, що любиш мене, і як я люблю тебе, всім серцем і назавжди?
Вона зупинилася в прохолодному нічному повітрі, де до міст і людей мільйони кілометрів, десь там далеко ферми, луги, річки та пагорби.
— Томе? — прошепотіла лагідно.
Том спав. Була вже глибока ніч, його одяг акуратно висів на стільці. Його рука лежала біля голови на білій подушці, долонею догори, а на долоні покоївся клаптик паперу з адресою. Мить за миттю його пальці повільно ледь згиналися і міцно стискали листок. Том навіть не ворухнувся, навіть не помітив, як на мить чорний дрізд тихо і м’яко пригорнувся до вікна, яке переливалося відблисками місячного світла, безшумно спурхнув, завмер, і полетів над сонною землею геть на схід.
Розділ 6
Відкіль Тімоті?
— А я, Прабабусю? — запитав Тімоті. — Я також з’явився через вікно на Високому Горищі?
— Ти не сам з’явився, дитя моє. Ми тебе