Не минуло й п’яти хвилин, як міс Мінерва Геллідей почула, що метрдотель біжить коридором, стукає в двері та щось шепоче. Пробігаючи повз її відчинені двері, він зиркнув на неї:
— А ви часом не…
— Ні, — здогадалася вона. — Не лікар. Але дипломована медсестра. Щось із літнім паном з вагона-ресторану?
— Так, так! Прошу, мадам, сюди!
Примарного пасажира віднесли назад у його купе.
Коли міс Мінерва Геллідей дійшла туди, то відразу ж зазирнула всередину.
Дивний чоловік лежав, розпластавшись. Його старечі очі заплющилися, рот обернувся на безкровну рану. Рештки життя жевріли тільки в його голові, яка трусилася в ритмі руху потяга.
«Боже милий, — подумала вона. — Він
А вголос мовила:
— Я покличу, якщо ви будете мені потрібні.
Метрдотель вийшов.
Міс Мінерва Геллідей м’яко зачинила двері й повернулася до мертвого чоловіка — він точно був мертвим. І все ж…
Вона зрештою наважилася простягнути руку й доторкнутися до зап’ястя, венами якого струменіла крижана вода. Вона відсахнулася, наче суха крига обпекла їй пальці. А тоді нахилилася вперед і прошепотіла прямо в бліде обличчя.
— Слухайте дуже уважно.
Їй здалося, що у відповідь вона почула один холодний удар серця. Тоді вона продовжила:
— Не знаю, як я здогадалася про це. Я знаю, хто ви, і знаю, на що ви хворієте…
Потяг повернув. Голова чоловіка смикнулася, ніби в нього була зламана шия.
— Я скажу, від чого ви помираєте! — прошепотіла вона. — Ваша хвороба —
Його очі розширилися, наче йому поцілили прямо в серце. Вона вела далі:
— Люди в потязі убивають вас.