— Вибачте! — підскочив Прадідусь.
— Вибачаю, — дівчина по-іншому поклала руки.
— Ніяких проблем, нічого страшного! — Стара-престара істота впала на сидіння навпроти. — Дідько! Трошки дах поїхав, ану на місце! Чортівня!
Кузени навіть вуха йому прочистили.
— Пам’ятайте, — прошипів він крізь зуби, — поки ви, молодняк, там казитеся, тут — я, Тутанхамон, щойно з могили.
— Проте… — камерний квартет посмикав його повіки. — Ми зробимо
Вони запалили ґніт в його животі до бомби в його грудях.
— Ні!
Прадідусь смикнув за шнур. Відкрився люк. І кузени провалилися в нескінченний лабіринт блискучих спогадів: тривимірних фігур, таких же багатих і теплих, як дівчина через прохід. Кузени впали.
— Стережись!
— Я заблукав!
— Пітере?
— Я десь у Вісконсіні. Як я
— А я на пароплаві подорожую по річці Гудзон. Вільяме?
Десь далеко відізвався Вільям:
— Певно, це Лондон. Боже мій! Газети пишуть, що сьогодні двадцять друге серпня тисяча вісімсотого року!
— Сесі?! Це
— Ні, я! — звідусіль лунав голос Прадідуся. — Ви все ще у моїх вухах, чорт забирай, але живете в старі часи й місцях моїх спогадів. Бережіть голови!
— Зажди! — вимовив Вільям. — Це Великий каньйон чи твій довгастий мозок?
— Великий каньйон. Тисяча дев’ятсот двадцять перший рік.