— Жінка! — вигукнув Пітер. — Тут, переді мною.
І справді, ця жінка була прекрасна, як і весна двісті років тому. Прадідусь не міг згадати її імені. Просто дівчина з суницею в літній полудень.
Пітер потягнувся до казкової примари.
— Геть! — закричав Дідусь.
І обличчя дівчини вибухнуло в літньому повітрі й зникло на дорозі.
— От дідько! — вигукнув Пітер.
Його брати біснувалися, ламаючи двері та відпираючи вікна.
— Боже мій! Погляньте! — закричали вони.
Тому що спогади Прадідуся охайно лежали поруч, ніби сардини, мільйон углиб, мільйон ушир, розкладені за секундами, хвилинами, годинами. Ось чорнявка розчісує волосся. Онде біжить або спить якась блондинка. Всі замуровані в стільниках кольорів їх літніх щічок. Повсюди сліпучі усмішки. Їх можна обирати, розглядати, відкладати та знову брати. Варто скрикнути: «Італія, тисяча сімсот дев’яносто сьомий», — і вони затанцюють в теплих павільйонах або пролетять роєм світлячків.
— Дідусю, а Бабуся знає про них?
— Є ще!
— Тисячі!
Прадідусь відхилив тюль спогадів.
— Ось!
Тисяча жінок бродила лабіринтом.
— Браво, Дідусю!
Од вуха до вуха він відчував, як вони копирсаються в містах, провулках, кімнатах.
Поки Джек не схопив одну самотню і прекрасну леді.
— Попалася!
Вона обернулась.