Із праху посталі

— Давайте підемо до столу мандрівників, тих, які ходили, бігали, повзали і крокували крізь час і простір, так само, як повітрям і землею. Я думаю, що ми в Двадцять одній присутності, окультній сув’язі різноманітних приток із листя, зірваного з дерев за понад десять тисяч миль, щоб саме тут воно рясним урожаєм окропило землю.

— Навіщо все це скнарування й суєта? — запитав наступний за старшинством джентльмен посеред столу, що колись вирощував цибулю і пік хліб для гробниць фараона. — Всі знають, чим кожен з нас займається. Я саджу в піч житні буханці та в’яжу зелену цибулю в пучки, якими вквітчую обійми царів долини Нілу. Я влаштовую бенкети у залі Мертвих, де чортова дюжина фараонів чахнуть над золотом, і вдих їхній — це дріжджі та зелений очерет, а видих — вічне життя. Що більше ви хотіли би знати про мене або про кого-небудь іще?

— Від вас — нічого, — кивнув Високий. — А від решти нам потрібні автобіографії безмісячної ночі. З цим знанням ми встоїмо у безглуздій війні в її розпал!

— Війні? — Тімоті підняв очі. — Якій війні? — А потім затиснув рот долонею і почервонів. — Вибачте.

— Нічого страшного, хлопче, — промовив батько всієї темряви. — Послухай, і я розкажу тобі історію про те, звідки здійнялася ця хвиля все більшої невіри. Юдео-християнський світ майже знищений. Неопалима купина Мойсея більше не займеться. Христос боїться встати зі свого гробу, якщо його не впізнає Хома Невіруючий. Тінь Аллаха тане опівдні. Таким чином християни й мусульмани йдуть проти світу, який і без того роздирають війни. Мойсей не спускався з гори, бо ніколи на неї і не піднімався. Христос не помирав, бо ніколи й не народжувався. Все це, все це, не забувай, має величезне значення для нас, бо ми — реверс підкинутої в повітря монетки. Хто виграє: нечестивий чи святий? Ах, але ж глянь: відповідь не хто, а що? Ісус не просто самотній, і Назарет не просто лежить у руїнах, але й люд в цілому ні в що не вірить. Немає місця ні прекрасному, ні жахливому. Ми теж у небезпеці, замкнені в гробниці з нерозіпнутим теслею, наше полум’я задув вітер, що згасив і неопалиму купину, поки тріскаються і розпадаються стіни Чорного Куба[36] на сході. Світу стані війни. Нас не називають ворогами, бо так утілять нас і матеріалізують. Треба бачити обличчя або маску, щоб ударити в перше або зірвати другу. Проти нас воюють, прикидаючись, точніше, запевняючи один одного, що нас не існує. Це удавана війна. І якщо ми повіримо в те, що увірували ці невіруючі, то розлущимо цим свої кістки і розвіємо їх по вітру.

Ахнули численні тіні на нараді. Кімнатою покотився приглушений шум голосів: — Ні, ні, ні.

— Але це так, — мовив Батько у древньому савані. — Колись війна була просто між християнами, мусульманами і нами. Поки вони вірили в життя, де є місце проповіді, і не вірили в нас, ми мали щось більше від міфічної плоті. Нам було за що боротися задля виживання. Але тепер, коли в світі повно воїнів, які не нападають, а просто відвертаються або проходять крізь нас, навіть не вважають нас і вполовину реальними, ми — обеззброєні. Ще одна хвиля зневаги, ще одна колосальна злива нічого з нізвідки, й апокаліпсис, що наближається, всього лише одним зневажливим поривом вітру задме наші свічки.

Піщана буря покриє весь світ, і нашої Сім’ї не стане. Знищена однією фразою, тільки-но в неї повірити й покластися на неї: «Вас не існує, вас не існувало, вас ніколи не було».

— Ох. Ні. Ех. Ні, ні, — знову всі зашепотіли.

— Не так швидко, — попросив Тімоті, не встигаючи записувати.

— Який у нас план наступу?

— Пробачте, що?

— Ну, — сказала темна невидима прийомна мати Тімоті Видимого, Тімоті добре освітленого, усім очевидного, — ти описав жорстокі обриси Армагеддону. Ти нас ледве не знищив словами. Тепер вескреси нас, дай нам стати наполовину Жовтневими людьми, а наполовину кузенами Лазаря. Ми знаємо, проти кого боремося. Зараз скажи, як нам тепер перемогти? Розкажи про контрнаступ, будь ласка.

— Ось так уже краще, — сказав Тімоті, висолопивши кінчик язика між зубами й поволі записуючи неквапливі слова матері.

— Проблема в тому, — втрутився примарний пасажир, — що люди мають повірити в нас лише до певної міри! Якщо вони повірять у нас надто сильно, то почнуть кувати бойові молоти й гострити кілки, робити розп’яття й шліфувати дзеркала. Прокляття на нашу голову, якщо ми зможемо, прокляття на нашу голову, якщо — ні. То як же воювати і водночас не показувати, що воюємо? Як заявити про себе, не привертаючи багато уваги? Як сказати людям, що ми не померли, хоч і поховані належним чином?

Темний батько задумався.

— Розпорошитися, — промовив хтось.

Присутні за столом як один обернулися, щоб глянути, з чиїх вуст пролунала пропозиція. Тімоті. Він підвів очі, розуміючи, що заговорив мимохіть.

— Повтори, будь ласка, — звелів Батько.

— Розпорошитися, — сказав Тімоті, заплющивши очі.