— Продовжуй, дитя моє.
— Ну, — сказав Тімоті, — подивіться на нас, ми всі в одній кімнаті. Подивіться на нас, ми всі в одному Будинку. Подивіться на нас, ми всі в одному місті!
Тімоті замовк.
— Ну? — сказав закутаний у саван Батько.
Тімоті пискнув, як мишка, і миша вискочила з-під його лацкана. Павук на шиї затремтів. Ануба здійняла лемент.
— Ну, — сказав Тімоті, — у нас в Будинку не так багато місця для всіх листків, які падають з неба, для всіх тварин, які ходять у лісі, для всіх кажанів, які літають у небі, для всіх хмар, які приносять дощ. У нас залишилося всього кілька веж, одну з яких зараз займають примарний пасажир і його медсестра. Ця вежа зайнята, й у нас залишилося тільки декілька ящиків для старого вина, у нас залишилося тільки декілька шаф для найтонших ектоплазм, у нас зосталося лише трохи місця в стінах для нових мишей, у нас зосталося лише декілька кутів для нової павутини. А раз так, то ми повинні знайти спосіб розпорошити душі, розселити люд із Будинку в безпечні місця по всій країні.
— І як ми це зробимо?
— Ну, — сказав Тімоті, відчуваючи, що всі витріщилися на нього, бо, зрештою, він був лише дитиною, яка роздавала усім цим стародавнім людям поради, як їм варто жити, точніше, вийти у світ і продовжувати своє неупокоєне існування.
— Ну, — продовжував Тімоті, — в нас є одна, хто може цим зайнятися. Здатна обнишпорити країну в пошуках душ, порожніх тіл і життів, і коли знайдуться великі, хоч і неповні, посудини й крихітні, наполовину порожні склянки, вона зможе взяти ці тіла та спустошити ці душі, звільнивши місце для охочих мандрувати.
— І хто ця особа? — хтось запитав, знаючи відповідь наперед.
— Особа, яка може допомогти нам розселити душі, зараз на горищі. Вона спить і снить, снить і спить, десь далеко там, і мені здається, якщо ми попросимо її допомогти нам у пошуках, вона не відмовить. А поки давайте подумаємо про неї і познайомимося з тим, як вона живе, як мандрує.
— То хто ж вона? — запитав інший голос.
— Її ім’я? — промовив Тімоті. — Звісно ж, Сесі.
— Так, — виголосив прекрасний голос, який порушив тишу під час наради.
Заговорив її голос із горища:
— Я буду, — сказала Сесі, — тою, хто сіє вітер, закладаючи насінину квітки десь у майбутньому. Я братиму по душі за раз, щоб заглянути з нею в кожен куточок та знайти для неї найкраще місце. У декількох милях звідси, далеко за містом, є порожня ферма, яку покинули кілька років тому під час піщаної бурі. Ану ж оберімо добровольця серед усіх наших чудернацьких родичів. Хто зробить крок уперед і дозволить мені перенести його у віддалене місце, на цю порожню ферму, щоб стати там головним, ростити дітей та існувати осторонь небезпеки міст? Хто це буде?
— Чому б, — пролунав голос серед гучного лопотіння крил у віддаленому кінці столу, — чому б не мені стати першим? — мовив дядько Ейнар. — Я вмію літати і можу дістатися туди сам, якщо, звісно, ти мені в цьому допоможеш, якщо візьмеш мене за душу та розум і поведеш.
— Точно, дядьку Ейнаре, — відповіла Сесі. — А й справді, ти в нас крилатий, якраз підходиш. Готовий?
— Так, — відповів дядько Ейнар.
— Ну що ж, — сказала Сесі, — почнімо.