Вона замислилась і погодилася:
— Твоя правда… і я навіть знаю, коли це трапилося. Тоді, коли у лісових хащах я шукала корову, а знайшла намет!
Вони обоє розсміялися. І в такі моменти її прихована краса проривалась із миршавої оболонки, як осяяний меч, що вихоплюється із піхов.
Що ж до дітей, які залишилися без батька, — трьох хлопчиків і дівчинки, то в них було стільки енергії, що часом здавалося — вони теж із крилатих. У спекотні літні дні вони вискакували, як гриби, просили дядька Ейнара посидіти з ними під яблунею, обмахуючи їх прохолодними крилами і розповідаючи дивовижні, осяяні зорями казки про юність і його небесні подорожі. Тож він оповідав їм про вітри й острови хмар, про те, як тане у роті зірка чи яке смаковите високогірне повітря, і про те, як бути камінчиком, що летить сторчголов з Евересту, а в останню мить, майже торкнувшись вічних снігів, розквітає зеленою квіткою, розправивши крила, немов пелюстки.
Отаким було його сімейне життя.
І сьогодні сидить дядько Ейнар під тим самим деревом, понурий і злий. Не тому, що йому так подобається, а тому, що навіть через стільки літ його нічне надчуття так і не повернулося до нього. Тож він і сидить у скорботі, наче літній зелений парасоль, покинутий, забутий наприкінці сезону безтурботними відпочивальниками, котрі раніше шукали прихистку в його затінку. Невже йому судилося довіку отут нидіти, боятися злетіти? Невже він приречений лише слугувати сушкою для прання дружині чи віялом для дітей у спекотний серпневий день? О боги! Тільки вдумайтесь!
Єдиною його роботою завше було виконувати доручення Сім’ї, літаючи швидше від урагану, стрімкіше від телеграфу. Він бумерангом проносився над пагорбами і долинами, а приземлявся, як пух.
А тепер? Як гірко! Крила здригнулися за його спиною.
— Татусю, обмахни нас крильцями, — сказала його маленька донечка.
Діти стояли, дивлячись на його похмуре обличчя.
— Ні, — відповів він.
— Помахай крильми, тату, — попросив названий син.
— День сьогодні прохолодний, скоро піде дощ, — відказав дядько Ейнар.
— Дме вітерець, таточку. І вітерець забирає хмарки, — сказав другий, найменшенький синочок.
— Підеш подивитися на нас, тату?
— Ану давайте біжіть пограйтеся, — сказав Ейнар. — Дайте таткові подумати!
Він знову думав про старі добрі небеса, нічні небеса, хмарні небеса, про усілякі небеса, які тільки можуть бути. Невже його доля тепер валандатися над пасовищами, боячись, що хто-небудь побачить, як він ламає крило об силосну вежу або врізається у живопліт? Тьфу!
— Татусю, ходи подивишся на нас! — покликала дівчинка.
— Ми йдемо на пагорб, — сказав один хлопчик. — І там будуть діти з міста.
Дядько Ейнар похрустів кісточками пальців.