Із праху посталі

Тож Ейнар прийняв запрошення, але винятково заради обіцяних ліків та мазей, що мали би залікувати крило. О Господи, а який опік — через усе обличчя, трохи нижче очей!

— Це ще щастя, що ви не осліпли! — сказала вона. — А як це все трапилося?

— Я кинув виклик небесам! — почав він, і тут вони зауважили, що опинилися на фермі, що не відводячи одне від одного очей, непомітно пройшли цілу милю.

Минув день, а тоді другий, а тоді він попрощався з нею біля дверей — мовляв, йому треба йти, — подякувавши за все. Зрештою, Сесі хотіла, щоб він познайомився ще й із багатьма іншими потенційними дружинами з далеких країн, перш ніж вирішить, де йому слід скласти крила й осісти.

Сутеніло, а йому потрібно було перелетіти ще багато миль до наступної ферми.

— Дякую і на все добре, — сказав він, але щойно у присмерку змахнув крилами, як врізався у клен.

— Ой! — вигукнула вона і кинулася до непритомного тіла.

На цьому й усе. Коли дядько Ейнар через годину отямився, то вже знав, що відтепер ніколи не зможе літати у темряві. Він утратив своє тонке відчуття ночі. Його «крилата» телепатія, що завжди попереджала, де на шляху трапляться вежі, дерева чи електричні дроти, які перепинають дорогу, його гострий зір і чутливість, що вели крізь лабіринти скель, ущелин і хвойних лісів, — усе пропало. І навіть далекий голос Сесі ніяк не допомагав. Той блакитний спалах струму обпалив його обличчя, стер його надчуття, можливо, назавжди.

— І як… — жалібно поскаржився він, — як я тепер повернуся в Європу? Якщо я коли-небудь захочу туди полетіти.

— Ox, — тільки й відповіла Брунілла Векслі, потупившись у підлогу. — Та кому ж потрібна ця Європа?

Так вони й побралися. Церемонія була короткою, хоча вона була дещо темною і здалася дивною для Брунілли, але закінчилася добре. Дядько Ейнар стояв поруч зі своєю нареченою і думав про те, що не наважиться повернутись у Європу вдень, а це був єдиний час, коли він тепер міг спокійно літати, хоча й боячись, що його помітять і підстрелять. Але тримаючи Бруніллу за руку, він відчув, як Європа втрачає для нього свою привабливість.

Однак для того, щоб просто злетіти чи приземлитись, йому навіть не потрібен був хороший зір. Тому не було нічого дивовижного в тому, що у свою весільну ніч Ейнар взяв Бруніллу на руки, і вони разом злетіли у небеса.

Фермер, котрий проживав миль за п’ять від них, глянув і запримітив слабку заграву світіння та почув потріскування.

— Зірниця, — зметикував він.

Вони повернулася лише над ранок, щойно зійшла роса.

Сімейне життя вдалося. Вона дуже ним пишалася, а думка про те, що вона є єдиною на цілий світ жінкою, одруженою із крилатим чоловіком, надихала її.

«Хто ще може таким похвалитися?» — бувало, запитувала вона своє люстерко. «А ніхто!» — не барилося воно з відповіддю.

А він, своєю чергою, відкрив для себе, що за її зовнішністю крилися виняткова доброта, лагідність і розуміння. Він підлаштувався під неї, змінив свої кулінарні вподобання, намагався не розмахувати крилами у домі, щоб не побити посуд і лампи. Та й режим сну змінився, тому що ночі тепер не годилися для польотів. Вона навзаєм пристосувала стільці так, щоб його крилам було зручно, а говорила вона саме ті слова, за які він її кохав.

— Усі ми живемо в коконах, кожен у власному, — якось сказала вона. — Я зовсім не показна. Але одного дня я покину свій кокон і розправлю крила, такі ж самі прекрасні, як і твої.

— Ти вже давно його покинула, — сказав він.