Із праху посталі

— Боже мій, — видихнув Д. В. Олкотт, обома руками відкриваючи «рани» крихкого сувою. — Вона твоя?

— Це взаємно, сер. Вона — моя, а я — її. Ми — сім’я.

Завідувач заглянув хлопчикові у вічі.

— І знову ж таки, — промовив він, — я справді тобі вірю.

— Дякувати Богу.

— І чому ти йому дякуєш?

— Тому, що якби ви мені не повірили, довелося би піти.

І Тімоті трохи відсунувся.

— Ні, ні! — вигукнув чоловік. — Не треба. Але чому ти говориш так, ніби вона, ніби це володіє тобою, неначе ви родичі?

— Тому що, — відповів Тімоті, — це Неф, сер.

— Неф? Хто це?

Тімоті простягнув руку і згорнув пов’язку.

Глибоко під папірусом виглянули зашиті очі старої-престарої жінки, між повіками якої сяяло приховане світло. З її губ злетів пил.

— Це Неф, сер, — повторив хлопчик. — Мати Нефертіті.

Завідувач музею знову присів на своє крісло та потягнувся за кришталевим графином.

— Ти п’єш вино, хлопче?

— Сьогодні вперше, сер.

Тімоті довго сидів і чекав, поки містер Олкотт протягне йому келишок вина. Вони разом випили, і врешті-решт містер Олкотт вимовив:

— Навіщо ти приніс це… цю… Її сюди?

— Тут єдине безпечне місце у світі.