Із праху посталі

— Не знаю. Що? Кого я шукаю?

Тиша. Будинок застиг в очікуванні. У деревах ждав вітерець.

— Енн? Це ти? Але ж, звісно, ні. Вона давно поїхала далеко звідси. То була інша. Я майже згадав її ім’я. Як же?..

Дошки Будинку застогнали від нетерпіння. Він піднявся на третю сходинку, а потім до самого верху, де став перед настіж розчиненими дверима, куди вривався вітер, перехоплюючи подих і засмоктуючи всередину. Але Том стояв нерухомо, із заплющеними очима, намагаючись розгледіти обличчя тіні проти повік.

«Я майже згадав це ім’я», — подумав він.

— Заходь. Заходь.

Том увійшов у двері.

Майже миттєво Будинок провалився на чверть дюйма, ніби на нього опустилася ніч або над дахом високого горища нависла хмара.

Там, нагорі, хтось снив, дрімаючи во плоті.

— Хто там? — тихо покликав він. — Де ти?

Курява на горищі піднялася й опустилася в тіні.

— О, так, так! — сказав він нарешті. — Тепер згадав. Твоє благословенне ім’я.

Том пішов до сходів, що вели наверх, на горище Будинку, залите місячним світлом.

Перевів дух.

— Сесі, — кінець-кінцем прорік він.

Будинок затремтів.

Місячне світло осяяло сходи.

Він піднявся.

— Сесі, — сказав Том востаннє.

Вхідні двері дуже повільно прочинилися, потім ковзнули і так само тихо зачинилися за ним.