Із праху посталі

— Так, сер.

— Ну?

— Чотири тисячі чотириста років і дев’ятсот мільйонів смертей, сер…

— Боже, оце закрутив!

Д. В. Олкотт помахав Смітові.

— Іще один стілець! — Той його приніс. — А тепер, синку, присядь.

Тімоті сів.

— І повтори ще раз.

— Краще не треба, сер. Це схоже на брехню.

— І все ж таки, — повільно вимовив Д. В. Олкотт. — Чому я тобі маю вірити?

— Я своїм виглядом викликаю довіру, сер.

Завідувач музею нахилився вперед і прикипів поглядом до блідого напруженого обличчя хлопчика.

— Клянусь Богом, — пробурмотів він, — ти маєш рацію. А що у нас тут? — продовжував він, киваючи в сторону предмета, схожого на труну. — Тобі відоме слово «папірус»?

— Це всі знають.

— Так, напевно, кожен хлопчик точно знає, що таке розграбовані гробниці та хто такий Тутанхамон. Хлопчики справді знають про папірус.

— Так, сер. Якщо хочете, підійдіть подивіться.

Завідувач музею направду хотів, тому вже підвівся на ноги.

Він наблизився й почав, як у картотеці, перебирати лист за листом, здавалося, зашкарублого тютюну, на якому де-не-де була намальована то голова лева, то тіло яструба. Його пальці забігали все швидше і швидше, в нього перехопило дихання, ніби від удару в груди.

— Дитя, — сказав він і знову зітхнув. — Де ти їх знайшов?

— Її, сер, а не їх. І це не я знайшов, а вона — мене. Сказала, що грала зі мною в хованки. І я її почув. На цьому гра й закінчилася.