Каррінґтон витер спотілі щоки.
— Ви можете забрати своє тіло.
— Ага! — вигукнула тітка. А тоді завбачливо перепитала: — Неушкодженим?
— Неушкодженим.
— Без формальдегіду?
— Без формальдегіду.
— З кров’ю?
— Та з кров’ю, Господи мій, з кров’ю, тільки забирайте вже його швидше і йдіть собі!
Манірний уклін.
— Що ж, це по-чесному. Опорядіть його. Домовилися.
Обернувшись до санітара, Каррінґтон ляснув пальцями:
— Не стій тут як вкопаний, придурку. Роби, що сказано!
— І обережніше там із цією сигарою! — прикрикнула стара.
— Легше, легше, — примовляла тітка Тілді. — Поставте кошик на підлогу, щоби я могла туди влізти.
Вона майже не приглядалася до тіла. Єдиним її коментарем було: «Виглядає природно». Після цього вона забралася у кошик.
Її обпік арктичний холод, потім почало нудити і запаморочилася голова. Це було схоже на злиття двох крапель речовини чи на просочування води у бетон. Нелегка справа. Двожильна. Наче метелик намагається втиснутися у покинуту оболонку висхлої лялечки!
Віце-директори лякливо спостерігали за тіткою Тілді. Містер Керрінґтон то переминав пальці, то розмахував руками, ніби міг їй цим допомогти. Прозектор, не приховуючи скепсису, дивився на цей процес із лінивою цікавістю.
Просочуючись у холодну, продовгувату брилу граніту. Просочуючись у застиглу за незапам’ятних часів статую. Безкінечно втискаючись.
— Воскресай, чортова лялько! — крикнула тітка Тілді сама до себе. — Підведися хоч трохи.
Тіло припіднялося, кошик зашарудів.