День повернення додому

22
18
20
22
24
26
28
30

— Ну і Бог з ним. Як оце ви щойно мудро зауважили, що це не місце для леді. Ось і я не хочу тут залишатися. Я хочу додому, готувати шинку для недільних гостей, та й Великдень на носі. А ще маю погодувати Емілі, дов’язати светри, понакручувати годинники…

— Те, що ви, мадам, на сто відсотків філософ і філантроп, не викликає жодних сумнівів, проте на мене чекає робота. Щойно принесли тіло. — Останнє речення він вимовив із неприхованим задоволенням, а тоді взявся перебирати свої ножі, трубочки, баночки та інше причандалля.

— Спробуйте хоч би пальцем торкнутися мого тіла, і я… — наїжачилася Тілді.

Він відмахнувся від неї, наче від ветхої молі.

— Джордже, — гукнув він з удаваною поштивістю, — будь такий ласкавий, проведи леді.

Тітка Тілді глянула на Джорджа, який наближався:

— Ану розвернувся і забрався геть із очей!

Джордж схопив її за зап’ясток.

— Прошу сюди.

Тілді вивільнилася. Легко. Її плоть начебто вислизнула. Це вразило навіть саму Тілді. У таких літах — і такі несподівані таланти!

— Бачили? — самовдоволено промовила вона. — Ви нічого не можете зі мною вдіяти. Поверніть мені моє тіло!

Працівник моргу недбало припідняв кришку. А тоді, кілька разів перебігши поглядом із тіла на Тілді і навпаки, зрозумів, що її тіло таки всередині… начебто… але як таке може бути?., і все ж таки… так… ні… ні… це неможливо, але… «Ух!» — різкий видих. Повернувся. Його очі при цьому робилися то як баньки, то як шпари.

— Мадам, — боязно промовив він, — ця леді тут… родичка… ваша?

— Щонайдорожча. Поводьтеся з нею обережно.

— Сестра, мабуть? — немов потопельник за соломинку, так він чіплявся за здоровий глузд.

— Яка ще сестра, телепню?! Це я — ти втямив? Я!

Працівник моргу обміркував її слова.

— Ні, — сказав він. — Такого не може бути. — І, продовжуючи перебирати свої інструменти, додав: — Джордже, поклич когось собі на допомогу. Я не можу працювати, коли поряд оця ненормальна.

Повернулися четверо носильників. Тітка Тілді задирливо схрестила руки.

— Не руште мене! — кричала вона, в той час коли її, наче пішака по шахівниці, переставляли із прозекторської у покійницьку, звідти у приймальню, відтак у кімнату для прощання і після цього, зрештою, у вестибюль, де вона змогла таки вхопитися за крісло, що знаходилося посеред кімнати. Надовкола у сірій тиші стояли лави і пахло квітами.