Тітонька зірвалася немов ошпарена.
— Він не має на це права! Тільки коронерам це дозволено!
— Ну, ми іноді дозволяємо незначні…
— Негайно ідіть туди і накажіть вашому Джеку-Різнику,[12] щоби той повернув до краплини мою прекрасну новоанглійську блакитну кров у моє не менш шляхетне тіло, а якщо він уже посмів щось витягнути з нього, нехай відразу ж поверне на місце, і щоби воно працювало як слід, а насамкінець нехай поверне моє тіло цілим і неушкодженим. Ви мене зрозуміли?
— Я вже нічим не можу зарадити. Нічим.
— Тоді послухайте
Уявивши цю картину своїм потьмареним мозком, Каррінґтон застогнав.
— Весь наш бізнес пішов би нанівець. Ви не посмієте цього зробити.
— Ще й як
Каррінґтон помчав по темному проходу. Навіть здалеку було чути, як він знову і знову комусь надзвонює. Через півгодини перед моргом заревіли автомобілі. Три віце-директори у супроводі істеричного директора пройшли у морг.
— В чому проблема?
Тітка про все їм розповіла, використовуючи вряди-годи добірну лайку.
Вони почали радитися, попросивши прозектора призупинити роботу, принаймні, до того часу, поки не буде досягнуто домовленості… Прозектор вийшов у вестибюль і лише мило посміхався, покурюючи велику чорну сигару.
Тітка втупилася на сигару.
— А куди ти струшуєш
Прозектор лише незворушно посміхався і попахкував собі далі.
Нарада закінчилася.
— Мадам, будьмо відвертими, ви не зібралися пустити наше бюро з торбами, чи не так?
Тітонька зміряла стерв’ятників з голови до ніг.
— О, загалом я би не відмовилася.