День повернення додому

Тітонька зірвалася немов ошпарена.

— Він не має на це права! Тільки коронерам це дозволено!

— Ну, ми іноді дозволяємо незначні…

— Негайно ідіть туди і накажіть вашому Джеку-Різнику,[12] щоби той повернув до краплини мою прекрасну новоанглійську блакитну кров у моє не менш шляхетне тіло, а якщо він уже посмів щось витягнути з нього, нехай відразу ж поверне на місце, і щоби воно працювало як слід, а насамкінець нехай поверне моє тіло цілим і неушкодженим. Ви мене зрозуміли?

— Я вже нічим не можу зарадити. Нічим.

— Тоді послухайте мене. Я сидітиму тут упродовж наступних двохсот років. Ви  втямили? І щойно хтось із ваших клієнтів підійде достатньо близько, я плюну ектоплазмою просто у його ніздрі!

Уявивши цю картину своїм потьмареним мозком, Каррінґтон застогнав.

— Весь наш бізнес пішов би нанівець. Ви не посмієте цього зробити.

— Ще й як посмію!

Каррінґтон помчав по темному проходу. Навіть здалеку було чути, як він знову і знову комусь надзвонює. Через півгодини перед моргом заревіли автомобілі. Три віце-директори у супроводі істеричного директора пройшли у морг.

— В чому проблема?

Тітка про все їм розповіла, використовуючи вряди-годи добірну лайку.

Вони почали радитися, попросивши прозектора призупинити роботу, принаймні, до того часу, поки не буде досягнуто домовленості… Прозектор вийшов у вестибюль і лише мило посміхався, покурюючи велику чорну сигару.

Тітка втупилася на сигару.

— А куди ти струшуєш попіл? — перелякано запитала вона.

Прозектор лише незворушно посміхався і попахкував собі далі.

Нарада закінчилася.

— Мадам, будьмо відвертими, ви не зібралися пустити наше бюро з торбами, чи не так?

Тітонька зміряла стерв’ятників з голови до ніг.

— О, загалом я би не відмовилася.