— Зігни свої ноги, жінко!
Тіло сліпо, навпомацки засмикалося.
— Дивись! — вигукнула тітка Тілді.
Світло проникло у незрячі, вкриті пеленою очі.
— Відчувай! — зазвала тітка Тілді.
Тіло раптом відчуло тепло кімнати, побачило реальний препараційний стіл і, важко дихаючи, зіперлося на нього.
— Рухайся!
Тіло зробило натужний, повільний крок.
— Слухай! — скомандувала Тілді.
У вуха увірвався шум. Хрипке, нетерпляче дихання приголомшеного прозектора, скигління містера Каррінґтона, її власний тріскучий голос.
— Іди! — сказала вона.
Тіло пішло.
— Думай! — сказала вона.
Старий мозок почав думати.
— Говори! — сказала вона.
— Вельми вам вдячна. Спасибі, — вклонившись присутнім, сказало тіло.
— А тепер плач! — сказала насамкінець вона.
І тітка Тілді заплакала від щастя.
І тепер якщо вам забагнеться провідати тітку Тілді, то ви у будь-який день після четвертої просто підійдіть до її антикварної крамнички і постукайте у двері. На них висить великий, почорнілий похоронний вінок. Не зважайте на нього! Тітка Тілді там його і залишила — таке вже в неї почуття гумору. Ви стукаєте у двері. Вони зачинені на два засуви і три замки, і звідти долинає її голос:
— Це, бува, не чоловік у чорному?