День повернення додому

Жінка кліпнула очима.

— Дитинко, ти можеш залишитися в мене. Тобі тут буде добре. Я тебе годуватиму і плекатиму.

— Ти це спеціально! — раптом випалив він. — Стара карга! Ти просто хочеш лишити мене в себе під боком!

Хлопець прожогом дременув через чагарі.

— Чарлику, повернися!

Тільки недовго звіддаля чулися його здушене хлипання і шелестіння ніг по м’якому темному моріжку.

Стара трохи зачекала, а потім розпалила перед хатою вогнище.

— Він іще повернеться, — прошепотіла вона собі під носа. А потім ніби звернулася до самої себе: — Зате в мене всю весну і до кінця літа буде кумпанія. А коли втомлюся від нього чи схочу тиші, просто відправлю його додому.

Удосвіта Чарлі тишком повернувся. Сірого раннього ранку він прослизнув по галявині, вкритій памороззю, до Старої, що наче вибілений цурпалок розляглася перед розпорошеним попелом.

Хлопець умостився на купці річкової ріні і прикипів поглядом до жінки.

Відьма не наважувалася дивитись ні на втікача, ні крізь нього. Адже від нього не долинало жодного звуку, то хіба вона могла знати, що він поруч? Ні, не могла.

Він сидів, і на його щоках проступали сліди сліз.

Удаючи, ніби вона прокидається — а насправді, Стара не склепила очей від смерку до світання, — жінка закрехтіла і підвелася, позіхнула і розвернулася до вранішнього сонця.

— Чарлику?

Вона пробігла очима по соснах, підліску, небу і далеких горах. Вона знову й знову гукала його. Їй так і кортіло вп’ястися в хлопця очима, та Стара вчасно схаменулася.

— Чарлику? Агов, Чарлику?! — кричала вона, і відлуння повторювало за нею його ім’я.

Обличчя хлопця розтяглося у вишкірі. Раптом він збагнув, що попри таку їх близькість, стара відьма почувається геть самотньою. Можливо, він навіть відчув у собі таємну силу, таку собі вбезпеченість від усього світу. Як же він міг не тішитися власною невидимістю?

— Куди ж міг подітися цей хлопчина? — вголос мовила Стара. — От би хоч десь зашелестіло, то я б, напевно, і сніданком його нагодувала.

Відьма готувала їжу в мовчазному роздратуванні через постійну мовчанку Чарлі. Грудинка, нанизана на рожен із гілочки горіха-гікорі, шипіла і плювалася жиром.

— Він не може не почути цей аромат, — пробубнила вона.