День повернення додому

22
18
20
22
24
26
28
30

— Уже маєш.

— А руки?

— Я вже бачу, як одна з них ворушиться в тебе на коліні, мов косарик.

— Інша?

— Теж ворушиться.

— В мене тулуб видно?

— Майже повністю.

— Стара, мені без голови додому ніяк. «Додому», — стомлено подумала вона.

— Нє, — вперто і сердито заявила жінка. — Немає в тебе ще ніякої голови. Геть нема, — збилася баба на крик. Голова — насамкінець. — Ні-ні, голови не видно, — наполягала вона й далі.

— Немає голови? — заголосив хлопець.

— Ой, уже є. Боже мій, уже є, є в тебе твоя клята голова! — здалася й гарикнула відьма. — Неси сюди мого кажана з голкою в оці!

— Оосьоо! — Чарлі жбурнув їй нетопира. І хлопчачий вереск заповнив долину, гуляючи нею відлунням іще довго по тому, як підліток дременув додому.

Стара з якоюсь такою сухою втомою зібрала розкиданий хмиз і рушила назад до своєї халупи, зітхаючи та балакаючи до себе самої. А Чарлі йшов услід за нею, тепер справді невидимий. Вона його не бачила, зате добре чула. Ось упала соснова шишка: глибоко під землею продзюрчав струмок або вивірка подряпалася вгору по гілляці. У присмерках вони сиділи вдвох із Чарлі край багаття. І він був невидимий, а вона все прагнула нагодувати його грудинкою, яку він відмовлявся брати, того довелося з’їсти м’ясо самій, а потім, трохи почаклувавши для діла, вона вклалася спати біля Чарлі, зробленого з паліччя, ганчір’я і ріні. Біля Чарлі, досі теплого, такого рідного їй сина, який куняв, такий милий, в її тремких материнських обіймах… вони гомоніли з ним сонними голосами про золоту всяку всячину, доки вогнище повільно-повільно не вщухло, коли вже благословлялося на світ…

Пожилець із горішньої кімнати

Він пам’ятав, як уміло й обережно бабуся вправлялася із холодними нутрощами курчат, одне за одним витягаючи з них різні дива: блискучі завитки кишок, що пахли м’ясом, м’язистий кавалок серця, воло з різноманітними зернятками всередині, як уміло і спритно вона розпатрувала курча і позбавляла його усіх чинів своєю маленькою пухкою рукою. Їх вона відділяла одне від одного, щось кидала до каструлі з водою, а щось на газету, щоби пізніше віддати собаці. Далі йшов обряд таксидермії,[16] начинка птаха вимоченим, приправленим хлібом, а за ним — швидка операція з накладання тугого шва блискучою голкою.

Такі хвилини були одними з найбільш хвилюючих за всі одинадцять прожитих Дугласом років.

Загалом, він налічив дванадцять ножів у різних скрипучих шухлядах магічного кухонного столу, з якого бабуся, привітна, біловолоса стара чарівниця з лагідним обличчям, видобувала приладдя, щоби творити дива.

Дуґлас мав поводитися тихо. Йому дозволялося стояти з протилежного боку столу, ледь висунувши вкритого веснянками носа за його край, і спостерігати, але мовчки, тому що будь-яке хлоп’яче базікання могло розвіяти всі чари. Просто чудо, як бабуся шепотіла беззубим ротом таємні закляття і трусила над столом срібними баночками, посипаючи птаха приправами, які були, на Дуґласову думку, не чим іншим, як порохом із мумій і перетертими кістками індіанців.

— Бабусю, — нарешті сказав Дуґлас, порушивши тишу. — А я всередині такий самий? — він показав на курча пальцем.

— Так, — відповіла вона. — Трохи охайніший на вигляд, але приблизно такий самий.