— Люди, зрозуміло. Ці дивні малі іграшки Бога. Спершу він створив, пестив їх і плекав, наділив вільною волею. Потім кинув у лоно страждань, однак залишив надію. А потім, схоже, і зовсім забув про них, надавши їм повну владу над самими собою. І ось тут уже вони показали себе в усій красі.
— Ти звинувачуєш у всьому людей? Але ж їх спокушають, вони піддаються спокусам.
Гавриїл засміявся, і цей сміх пролунав уїдливо.
— Дурні попівські казки! Так, Люцифер ненавидить людей, зневажає їх. Але він не зміг би вигадати нічого страшнішого за те, що вони самі для себе вигадують щодня й щогодини. Усе, що ми бачимо навколо, — у цьому немає й сотої частки сатанинської волі. Люди, і лише вони, — найлютіші вороги всього роду людського і кожної окремо взятої людини. А списувати всі їхні злочини на сатану — що ж, це зручно…
Михаїл мовчав, дивлячись під ноги. Потім підвів очі на брата.
— А ти їх, схоже, не любиш, — промовив він.
Гавриїл знизав плечима.
— А за що, власне, їх любити? Я тут досить давно. Не заперечую — серед людей трапляються і розумні, і шляхетні, і обдаровані, і навіть ці, як їх… — він поклацав пальцями, пригадуючи, — святі. Проте все найкраще з подиву гідною завзятістю зневажається, втоптується в багно, винищується.
— Ти впевнений?
— Пекельна паща не вибирає. Немає закону, за яким у пекло вирушають тільки гірші з гірших. Просто гірших більше, і вони встановлюють свій лад. Милосердні жаліють і гарних, і поганих. Погані жаліють тільки себе. Отак крок за кроком рід людський позбувається добра і блага, як зайвого мотлоху. Істина, закон, справедливість — усього лише слова, за допомогою яких досягають своєї мети, і ця мета зазвичай огидна. Я розумію, чому Люцифер їх ненавидить. Їм було дано все, навіть тут, на рівнинах. Але вони хочуть тільки зла. Вони постійно мучать одне одного. Якби я був Люцифером, я б кожного катував розпеченим залізом, живцем розпилював на тисячу шматків, палив на повільному вогні…
В очах його з’явився багряний відблиск, у голосі заскреготіла ненависть.
— Гавриїле, схаменись! — не витримав Михаїл.
Гавриїл схаменувся. Очі його охололи, на губах з’явилась усмішка.
— Але, на щастя, я не Люцифер. Просто спостерігач.
Михаїл заговорив — виважено, неквапливо.
— Від них не можна вимагати забагато. Вони всього лише люди, над ними тяжіє первородний гріх, сама їхня природа така…
— Так, справді. Але, знаєш, на Люциферові теж гріх. Він, як відомо, впав. Але ніхто не падав так страшно й так глибоко, як люди, яких ти борониш. Вони кажуть: страшні демони. Але люди гірші за демонів. Демони знають, що вони породження зла, і не заперечують цього. Натомість люди коять найстрашніші злочини і при цьому вважають себе добрими, чесними, милосердними. О, якщо коли-небудь настане страшна мить загального посмертя, ти побачиш, як люди мучитимуть усіх — і ангелів, і демонів, і самих себе.
Михаїл якийсь час похмуро мовчав.
— Проте, — нарешті сказав він, — я б хотів поговорити з Люцифером.
Гавриїл, схрестивши руки на грудях, насмішкувато поглянув.
ebooksa