— По мосту? — перепитав Мишко. — Що за міст?
Субота якусь мить мовчав, потім упевнено мовив:
— Немцов міст.
Мишко підняв брову.
— Немцов? Це що, десь у Підмосков’ї?!
— У Москві.
— Немає в нас такого мосту!
— Є,— Субота знову заплющив очі, щоб побачити подробиці.— Немцов міст. Недалеко Спаська вежа, Красна площа, Василій Блаженний…
Мишко мовчки втопив педаль газу. Випадковий мотоцикліст, затягнутий у чорну шкіру, як у ніч, отетерів: якась «Хонда» з місця вискнула покришками і зникла…
Через короткий час виникла вона зовсім в іншому місці, немов вивалилась із дірки в просторі. Насправді не вивалилась, а чесно промчала крізь центр, не звертаючи ані найменшої уваги на продавців смугастих паличок, і злетіла на підйом перед мостом, залишивши праворуч собор Василія Блаженного…
Дорогу їм перегородила патрульна машина.
— Ч-чорт! — прогарчав Мишко, спробував здати назад, але й там уже стирчав «Форд» із мигалками — їх узяли в коробочку. Три кремезні фігури в поліцейській формі оточили машину з трьох боків. Мишко кинув погляд на годинник: 23:28.
— Біжи, зупини Борю, прикрий, якщо треба, з ментами я сам розберуся, — на обличчі Михайла твердо проступили вилиці.
Субота штовхнув двері, але вони не піддалися. Патрульний, що стояв з цього боку, заблокував їх усім корпусом, не давав вийти. Субота глянув у вікно й похолов: усі троє поліцейських були в сонцезахисних окулярах… уночі, наприкінці зими!
— Мишку, це не менти, — сказав він. — Це…
Але Мишко вже й сам зрозумів. Обличчя його зробилося жорстоким, скам’яніло. Він швидко й плутано заговорив:
— Біжи, я їх затримаю. Біжи швидко, не озирайся. Олексія взяли, треба врятувати Борю, він наша остання надія, без нього нічого не буде… — Він несподівано заспівав стару моряцьку пісню, очі спалахнули знайомим блакитним вогнем, він ривком відчинив свої двері назустріч двом темним фігурам у формі, невловимим ударом кулака змусив скластися навпіл першого, ухилився від другого і сам в’їхав ногою в його пах. На мить Суботі здалося, що від його ударів хрускотять кістки ворогів. Темний, що стояв з боку Суботи, побіг на підмогу своїм. Субота миттю вискочив і кинувся навтьоки.
— Не озиратися, — хрипів він сам до себе, — не озиратися…
Але не витримав-таки, озирнувся. Троє чорних штурхали Мишка, який лежав на асфальті. Субота загальмував. Блакитноокого не просто били, його вбивали. Не міг же він його кинути!
— Біжи!!! — долинуло звідти.
ebooksa