Ангел пригляду

Йому хотілося ще раз поглянути на Гадеса, але він побоявся. Здалося, що актор, відокремлений від них коконом страшної ролі, раптом виломиться зсередини назовні і, охоплений чорним божевіллям, виявиться не зовсім актором або навіть зовсім не актором…

За кудлатим Гадесом сиділа жінка. Червоний пеплос вільними складками стікав з її сильного тіла. На поясі висіли довгий кинджал і важка зв’язка ключів. Поруч горіли два смолоскипи, розріджуючи електричне світло, надаючи йому непевності, біля ніг жінки, тихо попискуючи, корчився в судомах, помираючи, чорний цуцик. Очей жінки не було видно, їх приховувала чаклунська маска, що складалася з трьох облич: одне дивилося прямо, інші — ліворуч і праворуч. Жінка здригнулася, глянула на Суботу фальшивим ликом, і волосся на її голові заворушилося: немов ожило безліч змій. Субота відсахнувся, але одразу ж збагнув, що йому здалося: просто замиготів поблизу смолоскип.

Він озирнувся на Діану з острахом і захопленням.

— Геката?

Діана кивнула.

— Богиня смерті й чаклунства, княгиня пекла.

Ні, Субота не помилився: це була масштабна містерія, з виходом і представленням богів, і не лише античних.

Наступний сидів просто на підлозі — напівголий червоношкірий індіанець, довгий шкіряний фартух прикривав його стегна, спадаючи до колін. Точніше сказати, до коліна — нога в нього була лише одна. Вона стояла в невеличкій купці борошна, вставлена в неї навіки. Обличчя індіанця було розфарбоване чорним і посмуговане жовтими поперечинами, очі, вкриті кіркою льоду, нерухомо дивилися всередину. Прибите до скроні тонким цвяшком мідне дзеркальце нічого не відбивало — з нього сотався назовні, каламутячи простір навколо, ріденький сірий дим, — а на грудях божества висіло на жовтій стрічці кругле шкіряне кільце, темне, нещадне.

Цього бога Субота не знав, і Діана підказала:

— Примхливий володар, ворог, серце гір, сіяч розбрату… Великий і страшний Тескатліпока…

Ацтекський божок раптово вишкірив дрібні жовті зуби, посміхнувся, затягнув курявою все довкола: щось невимовне рвалося назовні з мідного дзеркальця, мороз повз по спині… Субота здригнувся, прискорив крок, залишивши примхливого владику позаду: ні, куріть краще без нас.

Далі стояв, дивлячись із викликом, чоловік без віку в чорно-червоному шкіряному вбранні, у чорних м’яких чоботях, з русявим, сивим, випаленим вічною темрявою волоссям, з гордовитим і злим поглядом. Ліва рука його в срібній рукавичці стискала короткий отруєний спис.

Його Субота впізнав легко: це був принц Нуада з фільму «Хелбой. Золота армія».

— Аргетламх, — пробурмотіла тихенько Діана, і в голосі її, зазвичай трохи глузливому, Субота вловив тінь дивної поваги.

Ще далі завмер єгипетський бог з головою віслюка — чудово зробленою, не відрізнити від живої. Біля ніг його схрестилися дві променисті сталеві кістки, гарячі вітри пустелі віяли навколо. Він щось тихо бурмотів собі під ніс, тонким голоском, як у євнуха, не турбуючись тим, чи його чують і розуміють.

З-за чолов’яги з головою віслюка раптом виринула індійська апсара з оголеними грудьми, уся в блискучих намистах і браслетах. Посміхнулася, підморгнула Суботі так, що спалахнув у ньому — в серці і нижче пояса — хтивий вогонь. У високій золотій шапці у вигляді ступи, в прозорих широких шароварах і зовсім гола вище пояса, вона була негарна, грубувата на обличчя, але фігуру мала довершену. Надзвичайна, відчайдушна спокуса струменіла від неї, такі спокусливі бувають тільки негарні жінки. Субота раптом відчув, що ось-ось утратить голову… Але Діана застережливо глянула на апсару, прикрила від неї Суботу, і він відчув, як морок відступає. Йому стало страшенно соромно, він зашарівся.

— Хто це? — вибачливо запитав він.

— То таке, — спохмурніла Діана, — одна індійська повія. Уявила себе богинею, мерзотниця…

Далі косяком пішли індійські боги.

Володар загробного світу Яма сидів на залізному троні весь у червоному, в руках петля з мотузки — витягати душі з могильного мороку. Підібгавши короткі ніжки, сердито озирався стародавній карлик Вішну в золотих обладунках. З’явилася ще одна жінка, але зовсім інакша — з чорним зі злості обличчям, плямистою шкірою і намистом з дрібних черепів на шиї. То була Дурга, велика господиня, гнівна, жахлива… Останнім мерехтів і клекотів ворог Будди, жахливий Мара з синім брехливим обличчям — безмірний, нищівний, повелитель майї.