— Боги зла, мороку й загибелі створюють світ?!
— Зрозумій, — Діана заговорила примирливо, заспокійливо, — життя є страждання, і на кожного чекає смерть. Боги мислять майбутнє. А всяке майбутнє — це і є смерть. Життя — лише малий відрізок буття, гра випадку. Все інше потопає в темряві.
— А де ж добрі боги?
— Добрих для обману і власної втіхи вигадали собі люди. Їх немає і ніколи не було.
Ошелешений Субота не вірив своїм вухам.
— А докази?!
— Яких ще тобі доказів? У світі панують несправедливість, брехня, взаємне знищення.
— Не скрізь і не завжди…
— Скоро так буде скрізь, повір.
Субота відвернувся, не став ні відповідати, ні сперечатися. Мовчав, грав жовнами.
— Мовчиш? Тому що знаєш: я кажу правду.
— Та мені що до того… — буркнув він, уже сердячись, що вплутався в якусь дурнувату розмову про уявних богів і нібито деміургів.
— Ну от і добре, — сказала Діана лагідно, немов вередливій дитині.— Спершу таке собі, а з часом усе прояснюється. Ходімо, покажу тобі наш відділ реалізації.
Відділ реалізації аж ніяк не був схожий на сценарний — жодного зв’язку. На білих стінах висіли фотографії різних, здебільшого видатних осіб. На першому портреті Субота з подивом упізнав до болю знайомі риси президента Зімбабве Роберта Ґабріеля Муґабе. Крім нього, були Ленін, Троцький, Сталін, Гітлер, Че Ґевара, Путін, Лукашенко та інші, кого прийнято іменувати «політичними діячами», але аж ніяк не людьми.
У самому відділі безперервно відбувалося щось підозріле. У стерильну білу кімнату заходили й виходили молодики похоронного вигляду — на зразок тих, кого Субота зустрів тоді на сходах. Одні, тихо перемовляючись, заклопотано сновигали туди-сюди. Інші збирали й чистили зброю, час від часу для проби пострілюючи в своїх — мабуть, холостими. Треті вправлялися в невідомих бойових мистецтвах, четверті переливали з колб у реторти димні реактиви, п’яті пробували голос, шості безоглядно гамселили один одного по кутках. Словом, активності було більш ніж досить. І, на відміну від сценарного відділу, на прибульців не звернули жодної уваги, ніби їх зовсім не було.
— То була думка, яка сама себе мислить, а це, мабуть, воля, яка сама собою керує? — не без сарказму поцікавився Субота.
— Не сама, — суворо відповіла його супутниця, — але взагалі можна й так сказати. Хоча я не розумію цієї вашої пристрасті порівнювати все з усім. Навіщо в новому шукати риси старого?
— Щоб було не так огидно…
Субота знову згадав депутата, якого тягли молодики в чорному, — скривавленого, зі страшними очима, — і його пересмикнуло. Деякий час він з відразою розглядав молодиків, які тинялися всюди, — тепер вони нагадували йому якихось отруйних павуків.
Діана, відчувши його стан, махнула рукою, потягла геть.
ebooksa