Вони продовжували рухатися коридором, освітленим так кепсько, що дальший кінець губився в півтемряві, а можливо, і взагалі не було ніякого кінця. Хоча це навряд: усе повинне мати кінець, тим паче коридор — така вже московська архітектура. Проте чим далі вони йшли, тим більше Субота сумнівався в наявності цього кінця.
Нарешті не витримав:
— Ну й площі тут у вас!..
— Тільки заввишки чотири поверхи.
— А що, є ще в глибину? — здивувався Субота.
— Скоро сам побачиш, — загадково відповіла Діана, глянувши на годинник. — Обідній час, пора підкріпитися…
Глава 9
Обід
Обід виявився непростою і, відверто кажучи, карколомною справою. До того ж він був таким тривалим, що хоч відразу переходь до вечері.
Утім, головні дива почалися пізніше. Спочатку вони спустилися в підземну частину будівлі. І Субота, як і обіцяла Діана, побачив усе сам. Усе чи не все, але дещо справді побачив. Причому таке, про існування чого навіть здогадуватися не міг, незважаючи на бурхливу фантазію журналіста й літератора.
Униз їх відправив ліфт, на вигляд — звичайний, електричний. Коричневі панелі, сірі кнопки, подвійні двері — усе як скрізь. Щоправда, рухався він абсолютно безшумно, немов блідий привид, аїдова тінь. Тому неможливо було зрозуміти, чи їде цей ліфт куди-небудь, чи просто стоїть на місці. Якби Субота був у такому ліфті сам, його вхопив би напад паніки й клаустрофобії. На щастя, поруч були Діана і ліфтер. Так-так, справжнісінький ліфтер, як у незапам’ятні часи, — похмурий хлопець із відділу реалізації, тільки окуляри в нього були не з затемненими, а з дзеркальними скельцями. З них на Суботу дивилося подвоєне і моторошно викривлене його власне обличчя.
Приблизно через хвилину такої їзди (або стояння на місці) двері відчинилися. Діана зробила крок назовні, за нею з полегшенням викотився Субота. І застиг від несподіванки.
Перед ними сяяла вирізана в товстій крижаній стіні блакитнувата арка, розписана морозними візерунками, як палац Снігової королеви. Він торкнувся стіни пальцем — обпекло морозом. Без обману: справжня крига. Схоже, всередині стіни проходили невидимі труби з фреоном, не дозволяючи кризі розтопитися на калюжу.
За аркою була простора зала: жовті лаковані столики, крісла і м’які канапи, як у великому й дуже дорогому ресторані. Столики і канапи починалися просто біля входу й тяглися до самої естради, яка замикала собою залу — і всю перспективу.
Дивне відчуття охопило Суботу — щось у всій цій пишноті було небезпечне, ненадійне… Проте назустріч уже поспішав, мов бульдог, трясучи товстими щоками, Леонард — любитель південних красунь і коктейлів. Цього разу не в легковажних бермудах, навіть не в піджаку, а в чорному смокінгу з білими, як у пінгвіна, грудьми.
— Принцесо! — захоплено вигукнув він, з несподіваною витонченістю схиляючись перед Діаною. — Чи не обманює мене моя стара сітківка — ви й справді вшанували наш скромний спетаколе?
— Так, Леонарде, і, як бачиш, не сама, — трохи зверхньо відповіла секретарка.
— Уі, уі![4] — тарасконським поросям вискнув Леонард, очі його спалахнули непідробним захватом. — Бачу, вотр альтес,[5] мав честь бути відрекомендованим. Чарівний молодик, цілком у вашому дусі! Схвалюю всією душею, всім тілом — аж до спинного мозку…
Субота не зрозумів, про кого мова, озирнувся — чи не стоїть позаду хтось інший? Будь-що він ладен був думати про себе, тільки не «чарівного молодика». Однак Леонард дивився просто на нього, кивав заохочувально: мовляв, так і є, ніякої помилки: якщо чарівний, то ми так і кажемо!
Проте Діана не підтримала грайливого тону, скривилася.
ebooksa