— Усе свіже, щойно із зоопарку, — шепнула йому на вухо Діана.
Він навіть бровою не повів. Іншим разом, звичайно, вся ця екзотика не викликала б у Суботи нічого, крім жаху й огиди. Але зараз, розпалений дивним летючим вином, він відчував лише гостру цікавість і жадібне бажання з’їсти все, що ставили на стіл. Тут і церемоніймейстер нагодився. Глузливо підморгнувши Суботі, він виразно промовив пошепки:
— Ми народжені не для того, щоб ізжерти світ, а щоб змінити його… Керманич Мао — китайському народу.
Однак Суботі було вже байдуже, що там промовляв покійний керманич: нехай мертві ховають своїх мерців, а ми займемось обідом. Такий неймовірний апетит збудило в ньому вино, що він із жадібністю накинувся на всі страви, які стояли перед ним. Підхоплював виделкою гострі, пряні, запашні шматочки, відправляв їх у рот, на мить завмирав, мружився, майже непритомніючи з неймовірної витонченості смаку, потім тягся за чимось новим, знову відправляв у рот, знову завмирав… Голова йшла обертом, серце калатало, немов він не їв, а занурювався в безодню любовних насолод — а поруч сяяли ненаситні, яскраві очі Діани, принцеси й водночас секретарки…
Отямився він так раптово, ніби його облили крижаною водою. На тарілці неохайною гіркою лежали бліді кістки і якісь недоїдки, в серці панував дивний холод, а в шлунку і стравоході, навпаки, розгорялася кислим вогнем печія. Він раптом усвідомив, що лишився за столом на самоті — Діана кудись зникла.
Але Субота не встиг зрозуміти, що це означає і що йому тепер робити. Лукавий Леонард пурхнув на естраду і сповістив звідти, роздуваючи товсті щоки:
— На десерт, друзі мої, у нас лекція про кулінарні традиції Китаю! І це не випадково. Усі ми тут люди культурні, а що ж таке культура, як не кулінарія зокрема і їжа в цілому? Їжа — єдине, чим може насолоджуватися всяк і кожен, незалежно від віку, статі, освіти та соціального статусу. Вона належить і генію, і дурневі, всьому людству. Ось про це ми й поговоримо. Але говорити абстрактно — справа безглузда й невдячна. Візьмемо за ілюстрацію два конкретні приклади — крокодила і мавпу.
Тут він зробив багатозначну паузу, підняв палець і, знизивши голос, додав:
— Звичайно, мова піде про живі страви, на менше не варто замахуватися…
Світло в залі стало поволі гаснути, на стіні за естрадою матово забілів величезний екран. Субота проґавив момент, коли Леонард залишив естраду і опинився просто на екрані, щоб продовжити лекцію на віртуальній кухні, повній булькітливих казанів і величезних блискучих ножів на столах. Обличчя його було зовсім серйозним, але в голосі Суботі вчувалися ті самі глузливі нотки.
— «Живий крокодил», як відомо, — це старий китайський рецепт. Згідно з ним, абсолютно безоплатно збирається компанія найкращих друзів і всідається за довгий, грубо збитий дерев’яний стіл — остаточну довжину його не встановлено правилами, вона залежить тільки від розмірів споживаного крокодила.
Камера трохи від’їхала і показала стіл — точнісінько як той, що тільки-но був описаний лектором.
— Усі всідаються, — продовжував він, — перекидаючись жартами й принагідними побажаннями. У цей же час уздовж довгого краю столу офіціанти розташовують розпашілі китайські самовари хого, в яких булькає, доварюючись, гострий червоний бульйон, що складається з безлічі різних інгредієнтів. Особливе місце в ньому займає сичуанський перець — він холодить і пощипує язик, покращуючи настрій. Там само, вздовж столу, розташовуються закуски сяочі і вдосталь доброго шаосінського рисового вина в глиняних глеках — для додавання трапезі пишноти й веселощів…
Поки Леонард виспівував, у кадр зайшли і розсілися за столом приблизно десятеро різнокаліберних китайців, здебільшого молодих і середнього віку, але був серед них також один дуже старий із кількома довгими волосками на підборідді й жадібними, неспокійними очима.
— Нарешті настає урочистий момент: приносять власне крокодила, — протуркотів Леонард. — Він буро-зелений, як виловлена з болота гнила колода, і весь у мурашках від жаху. Кінцівки крокодила скуті, щелепи міцно зв’язані, щоб він, бува, не виблагав милості у своїх губителів.
Кілька дужих офіціантів занесли в кадр ноші з крокодилом і стали прилаштовувати їх на столі. Надзвичайне пожвавлення з’явилося на обличчях китайців, вони захоплено пересміювались і показували один одному великі пальці.
— Далі живого ящера, який спочатку реве з люті, а потім заливається гіркими сльозами, міцно прив’язують до столу. Окремо кріплять хвіст, щоб він не зачепив ним кого-небудь, бо в хвості у крокодила прихована жахлива сила — він здатний збити ним з ніг іспанського бика, вихованого для кориди, не кажучи вже про пересічного китайського п’яничку.
Леонард зник з екрана, його місце зайняв великий план крокодила. Тепер голос за кадром тільки коментував події, які відбувалися там, на магічному простирадлі екрана.
— «…Після остаточного закріплення до крокодила з приємною усмішкою наближається кухар-китаєць у білосніжному, аж рипучому від крохмалю халаті, і всі спрямовують на нього зажерливі погляди, очікуючи демонстрації чарівної кулінарної майстерності, або по-китайськи — гунфу. Людина недосвідчена може подумати, що все ще попереду, однак крокодил своїм невеличким, але тямущим мозком усвідомлює, що все скінчено, і тепер єдина надія — на товсту крокодилячу шкіру.
Насправді надії немає, але крокодил цього поки не знає. Немає її, бо в руках усміхненого кухаря — жахливого вигляду ніж, наточений до мікронної гостроти, тобто ніж, здатний розрубати людську волосину не тільки впоперек, але й уздовж, та ще й не раз. Це знаряддя придумав демон, а не людина — навіщо людині ніж такої надзвичайної гостроти, що ним різати? Жодна відома нам шкіра не витримає такого ножа — не те що крокодиляча, але навіть ангельська. Але крокодила це порівняння навряд чи втішить, хіба що ангел раптом візьме та й спуститься з небес на легких білих крилах, забере знаряддя тортур у кухаря і покришить ним усіх учасників обіду, а потім відправить їх туди, де їхнє місце, — в пекло, на розпечені сковороди…»
ebooksa