Субота, наче обмарений, ішов далі. На якусь мить укотре затьмарилося в голові, здалося, що ніякий не театр перед ним… Невідомо навіщо зібрали тут справжніх богів, змусили шкіритися, кам’яніти, виблискувати очима. Чи розрахована ця вистава лише на нього, а чи планується якесь набагато грандіозніше видовище?
— Адже це все — професійні актори? — запитав він без будь-якої впевненості.
Діана нічого не відповіла на це, лише загадково посміхалася.
— У всякому разі, свої ролі вони знають добре…
Тут вона глянула вбік — пильно, стурбовано. Субота повернувся туди ж — і на мить глипнула на нього з-під сплутаного сивого волосся старезна, жахливого вигляду баба, в примружених очах якої палахкотіло божевілля. Він перелякано застиг. Але, на щастя, мара тут же розсіялася. Ніякої баби не було — перед ним стояла молода жінка з ясним поглядом, неземної сили і краси.
— Володарка Заходу Сіванму… — шепнула Діана.
Субота насилу відірвав погляд від вічної відьми і не повірив очам: перед ним сидів його святість Далай-лама, — який же він там за номером, дай Бог пам’яті, здається, чотирнадцятий? Звичайно, ніякий це був не Далай-лама, просто справжній двійник, актор, схожий на нього як дві краплі води. Червона з жовтим ряса, велика голена голова, густі брови, що злітають над окулярами, хитрувате і зморшкувате старече обличчя — час не щадив удаваного будду, женучи віковічним прокляттям до нових і нових перероджень… Великий геген коротко реготнув, очі пробіглися обличчям Суботи, і той виразно розгледів: на дні цих добрих очей хлюпотіла брехня архата — грандіозна, незборима. Невдале слово, незграбний жест, недоречний погляд збоку — і ця брехня вихлюпнеться назовні, заллє півсвіту..
Субота почувався спустошеним. Усі ці боги, ідоли, темні духи висмоктували з нього залишки сил, свідомість його здригалася, мерехтіла, ледь сяяла, падала в пітьму… Він ледве стояв на ногах, хотів прилягти, не чути й не бачити нічого, хотів, але не міг.
— Годі, прошу тебе!
Але Діана не слухала, вела твердою рукою до глибокої ніші, запнутої сірою шторою. Субота відчув за нею щось жахливе.
— Не треба, — пробелькотів він. — Будь ласка!..
Діана відсмикнула штору. Перед ними сидів Чорнобог — повелитель Наві, володар смерті, цар божевілля. Був він темний, димний, без обличчя, лише вуса срібніли зоряним вогнем. Сидів мовчазний, закривавлена коса сяяла в лівій закрижанілій руці — і чорний вінець на голові.
Під його нестерпним поглядом душа забилася, закричала останнім криком, витекла з жил… Але тут на плече лягла жива долоня, торкнулася, наповнюючи теплом, повертаючи з потойбіччя.
— Не бійся, — ледь чутно мовила Діана, — його тут нема, це просто ідол.
Субота заморгав, випростався… І справді — Чорнобог був не живий, просто статуя. Може, не знайшли актора, який погодився б на таку роль, може, просто не ризикнули, бояться, що навіть через акторське втілення прорветься в світ жахлива, некерована темрява, смерть випалить, вистудить усе живе, тепле, слабке…
— Навіщо ти мені це показуєш?!
— Для того, що ти маєш знати.
— Що я маю знати?!
— Що чекає всіх наприкінці. Адже це не просто боги. Це деміурги. Вони мислять світ і тим створюють його.
Він скреготнув зубами: його мають за дурня чи що?
ebooksa